Довге життя Ернста Юнгера

Від автора

Етюди цієї книжки належать до типу критичної прози.

Спроба поєднати аналітику із мемуаристикою.

Втім – головна мета – психологічні портрети деяких німецькомовних письменників.

Нерозлогі  тексти прагнуть лаконічності. Однак – із посиланнями та коментарями, непереобтяжливими.

Певною мірою – із схематичним відбиттям рис епохи та взаєминами людий. Людей мистецтва. Твори письменників не зникають із іх смертю. Вони все ще засвідчують присутність і участь у сьогоденному літературному бутті, реальному.

Адже будь-які новації виникають і зростають на грунті певних традицій і звершень.

О. Апальков.

***

Не можна ж забувати або перекручувати факти. Тож, почнемо нарисом про суперечливого письменника.   Він прожив 102 роки…  Можливо, одного із найважливіших  для епохи. Тої, що минула. І тої, що настала. Звали його Ернст Юнгер.

Довге своє життя Ернст Юнгер цінував як несподіваний подарунок. Разом з тим, він ставився до свого довголіття з особливою, властивою тільки йому усунутістю. Можливо, тому, що достатньо рано познайомився із смертю, можна сказати навіть: уклав з нею пакт, став її спільником.

28 квітня 1978 року, за декілька тижнів після того, як він справив своє 83-річча, Ернст Юнгер записав: «Чим старше стає людина, тим міцнішє його дружба із смертю. Ти йдеш вже не назустріч їй, а поряд з нею, ростиш її в собі, як дерево із сім'я. Дерево, яке дасть тінь, під покровом якого відпочинеш». Ернсту Юнгеру залишалося жити ще двадцять років.

Те, що письменник у зрілому віці називав дружбою із смертю, було для нього, у юних літах приємним лоскотанням нервів, захопленням…

«Переляк достатньо віддалений від меж свідомості: йому дозволено вести вести сумнівний діалог з надією…»[1]

Одному із журналістів, який поставив питання про це в інтерв'ю, старий відповів коротко і скептично: «Не знаю». Але він погодився, що його долали жадання пригод і авантюрна цікавість.

Картина Бекліна[2] чудово ілюструє саме таке жадання небезпечних пригод. Живописне полотно показує конквистадоров на пустинному березі, усіяному черепами і кістками їх попередників…

 Дитиною думав Юнгер: «Так хочеться жити таким небезпечним життям!» Серце билося сильніше, коли хлопчик дивився на цю картину. У своїй книзі «Зближення», що вийшла в 1970 році, Юнгер так коментує описану ним сцену: «Пригода — це концентроване життя. Наше дихання частішає, і смерть підбирається все ближче».

«Коли довгий час живеш впорядкувано і законопокірно, то це приносить незламне бажання пережити щось незвичайне», — мовиться в книзі Юнгера «Сталеві грози» про Першу світову війну, що зробила його знаменитим. Це «незламне бажання» привело молодика свого часу в Іноземний легіон і потім до Африки. Пізніше ві опише цю коротку історію в оповіданні «Африканські ігри» (1936). Згадуючи про цей романтичний епізод, він підкреслить, що вже тоді, в юності, ним вперше опанувала спрага «рука за руку крокувати із смертю, близькість якої свідчить про реальність існування».

Офіцером він вів у бій хлопчиськ-добровольців, що отримали в терміновому порядку атестати зрілості. Разом із ними він побачив, що це — бійня, і пережив шок знищення «людського матеріалу» і «живої сили».

Він був кілька разів поранений і повернувся з Першої світової війни із безліччю нагород…

Ернст Юнґер був останнім офіцером нагороджений військовою версією ордена Pour le Mérite, і останнім живим кавалером цієї нагороди.

Смерть зачепила його своїм крилом, але обходила стороною. Напевно, тому Ернст Юнгер вважав себе обранцем долі, щасливчиком, призначеним для чогось незвичайного. Але для чого саме?

Долю і місію Юнгера визначив, сам того не підозрюючи, батько, якому належала ідея опублікувати фронтові щоденники сина. Він випустив їх на свої власні гроші у 1920 році.

Перше видання називалося «Сталеві грози. Із щоденників командира піхотної роти». У подальших залишилася тільки «Сталеві грози».

Так з офіцера Ернст Юнгер став письменником.

Навколо нього розгорілися гарячі спори. До сьогоднішнього дня дуже складно багатьом читачам прийняти захоплений погляд автора на війну, її прославляння, помилкову героїзацію смерті... Але завжди знаходилися і прихильники ранньої творчості письменника. Андре Жид[3], наприклад, розсипаючись у похвалах «Сталевій грозі», назвав її «кращою книгою про війну», яку він коли-небудь читав. А Хорхе Луіс Борхес[4], який захоплювався «Сталевою грозою» ще в 1922 році, коли вийшов її перший переклад іспанською мовою, через шістдесят років спеціально приїхав у Вілфінген, де жив Юнгер, оби познайомитися із ним.

Ті виисновки (як в особистому, так і в загальнолюдському   і   политичному плані — перш за все, його двох паризьких щоденників — нерідко змішували критику політичного характеру з естетичною. Поганий смак, безумовно, присутній у такій, наприклад, сцені: автор стоїть на даху готелю «Рафаель» і проводжає поглядом ескадрилью бомбардувальників, що відлітає у бік фронту. У руці автора — «келих із бургундським вином, в якому плавають ягоди полуниці». Цитата: «У своїй могутній красі внизу лежало місто з його червоними дахами і куполами, схожими на тичинки квіток, які запилюються комахами, що на смерть пролітають над ними». Ясно, що ця фраза привернула увагу критиків Юнгера.

«Загибель порядку нікому не приносить добра…»[5]