V. Політика українського правоцентризму

Український правоцентризм у політиці виходить із базового принципу: держава — це інструмент служіння нації, а не засіб збагачення еліт чи зовнішніх гравців. Його завдання — створити ефективну систему управління, де права і свободи громадянина поєднуються з відповідальністю перед суспільством та державою.

Правоцентризм відкидає як авторитаризм, так і анархію. Сильна держава не означає диктатуру — це означає, що закони працюють однаково для всіх, від простого громадянина до президента. В Україні часто проблема не в самих законах, а в їхньому застосуванні. Тому ключовим є створення незалежної судової системи, де рішення ухвалюються на основі закону, а не телефонного дзвінка; реформа правоохоронних органів так, щоб вони були захисниками громадянина, а не інструментом репресій; ліквідація подвійних стандартів, коли «своїм» усе дозволено, а «чужих» карають показово. Справедливість у виконанні законів — це фундамент політичної стабільності та довіри громадян до держави.

Українська політика десятиліттями страждає від безвідповідальності еліт: обіцянки не виконуються, партії створюються під вибори й зникають після них, а лідери мислять категоріями короткої вигоди. Правоцентризм вимагає формування відповідальної політичної культури, де партії існують не під особу, а під ідею; створення механізмів відкликання депутатів, які не виконують програму; заборони політичного «туризму» — коли депутати переходять із фракції у фракцію заради вигоди. Політика має перестати бути бізнесом для обраних і стати інструментом служіння для нації.

Зовнішньополітичний курс і державний суверенітет

Важливим елементом політики є зовнішній вектор. Український правоцентризм наголошує: жоден зовнішній союз не може бути ціннішим за державний суверенітет. Україна може співпрацювати з ЄС, НАТО, іншими міжнародними структурами, але лише за умов, коли це вигідно українському народові, а не перетворює державу на «молодшого партнера». Водночас ми повинні розвивати власні союзи й альянси, де Україна виступає не прохачем, а ініціатором. Прикладом може бути співпраця з країнами Балтії, Польщею, Туреччиною та іншими державами Чорноморського регіону.

Ціль — зробити Україну не об’єктом чужої політики, а суб’єктом міжнародної гри, який сам пропонує ініціативи й формує порядок денний.