ІІІ. Як народився український правоцентризм (моя версія походження та еволюції)

Український правоцентризм виріс із нашого власного історичного досвіду. Протягом століть ми бачили, як чужі ідеології нав’язувалися Україні — від імперських до радянських — і жодна з них не працювала в наших умовах. Чому? Бо кожна з них ставила інтереси чужої держави вище за українські. Наш народ завжди намагався спиратися на власні сили. У цьому й полягає головна відмінність українського шляху: ми ніколи не були схожі ні на Захід, ні на Схід повністю. Ми стояли посередині, намагаючись вижити між імперіями, і саме ця позиція породила ідею українського центризму. Він полягає у простій істині — наша держава має розраховувати насамперед на себе, а вже потім на будь-які союзи.

Те, що я називаю правоцентристським «ядром», визрівало століттями. Міста на українських землях жили за маґдебурзьким правом — це традиція виборності, локальної відповідальності й контрактної культури, близької до принципу верховенства права (rule of law). Самоврядування формувало в мешканців відчуття, що свобода й порядок ідуть разом, а не один проти одного. 

Енциклопедія України. Те саме читається і в козацькій політичній традиції: ради, виборність гетьмана, договірність між владою і товариством, військова дисципліна поруч із особистою свободою. Це не була сучасна ліберальна демократія, але дух відповідальності, самоврядування та оборонної спроможності — той самий, що й сьогодні потрібен правоцентристам. 

Окремий символ — «Конституція Пилипа Орлика» (1710). Її часто згадують як ранній європейський проєкт обмеженої влади й поділу повноважень. Для нашої традиції це важливий «міф заснування»: правовий договір як основа держави. 

Консервативна думка та кооперативний практицизм

У ХХ столітті український консервативний інтелект набув системності завдяки В’ячеславу Липинському. Його ідея «класократії» та «територіального патріотизму» пропонувала не етнічну замкненість, а державу відповідальних власників і трудівників — еліти, яка служить нації через порядок, оборону й працю. Це близько до мого бачення: не демагогія, а відповідальність; не слабка держава, а компетентна, що тримає рамку для ринку.

Паралельно Михайло Туган-Барановський і цілий кооперативний рух (спілки кредитів, споживчі та виробничі кооперативи) закладали український рецепт поєднання ринку й солідарності знизу: приватна ініціатива + самоорганізація громад, щоб нівелювати монополізм і бідність. Це прямий попередник моєї вимоги посилювати профспілки та обмежувати корпоративні зловживання. 
 

Дисидентський досвід: права людини як «нерв» національної свободи

У СРСР офіційна політика не допускала альтернативних політичних систем: партійна монополія комуністичної ідеології робила неможливими легальні правоцентристські рухи. Тим не менш, у суспільстві зберігалися культурні, релігійні та інтелектуальні осередки, які опиралися уніформності й зберігали інші цінності — традицію, мову, релігію, ідею прав людини. Ці осередки і стали тим «підґрунтям», на якому виявилися елементи майбутньої правоцентристської думки. (джерело: загальні дослідження про дисидентський рух).

Культурний підйом шістдесятників — перша «інтелектуальна проба»

У 1960-х сформувався рух інтелектуалів і митців — шістдесятники — які виступали проти ідеологічної примітивізації культури, вимагали правди, національного відродження та гуманізму. Вони повернули в український публічний простір мову, історію, естетику та моральні питання, що природно тяжіли до цінностей, суміжних із правоцентристськими (повага до традиції, відповідальність інтелігенції, захист прав людини). Хоч рух і був витіснений репресіями на початку 1970-х, його культурна спадщина зберегла в суспільній пам’яті ідеї, які пізніше стали політичним ресурсом.

Самвидав і мережі ненаказового інтелекту — поширення неофіційних дискурсів

Самвидав (самовидання) став практичним механізмом збереження ідей: рукописні й друковані підпільні видання циркулювали серед читачів, поширювали критичні тексти про історію, культуру, права людини й економіку. Самвидав привчив активних людей до самоорганізації, дав інтелектуальний запас і методологію для публічного дискурсу після розпаду імперії. Багато ключових текстів дисидентів були переправлені на Захід і опубліковані там, що підсилювало моральний та інформаційний зв’язок із європейськими цінностями.

Роль релігійних спільнот (підпільна УГКЦ та інші) — збереження традиції й морального коду

Українська греко-католицька церква та інші релігійні спільноти, багато з яких були змушені діяти в підпіллі, зберігали релігійні й сімейні цінності, традиції, мову та громадську організацію. Релігійна опозиція підривала монополію радянського атеїзму й була центром морального опору. Ці структури виховали мережі довіри, волонтерства і лідерства, які після «польоту системи» стали соціальним капіталом для нових державотворчих проєктів.

Правозахисний поворот: Українська Гельсінська група (1976) й легітимація вимог

У 1976 році виникла Українська Гельсінська група — важливий етап, коли захист прав людини отримав організаційну форму. УГГ систематично документувала порушення, апелювала до міжнародних норм і створювала прецедент для політичної легітимації вимог щодо свободи, права й національної гідності. Хоча гурток піддавався репресіям, його діяльність дала чіткий нормативний каркас (верховенство права, права людини), який пізніше став складовою правоцентризмського дискурсу.