Олена.

Для когось війна – це все погане, що одночасно сконцентровувалося в одному місці та часі!

І так воно мабуть і є.

Але для мене – це історія кохання. Двоє визвольних змагань – Перші та Треті – змагання за людське, за людську гідність, за людську поведінку – за все те, що нас відрізняє від тварин.

Ні, ви не подумайте! Я тварин люблю! Часто дивуюся з поведінки їх, з їх відданості, ці очі, коли вони хочуть тобі вірити. Але ми в людях помиляємося! Нам довелося жити в краях – де катастрофу, що відбулася з людьми важко описати, коли піднялися на гору не кращі риси людини, а гірші, про яку тваринам, з її маленьким мозком, важко уявити!

Олена була в 3-ій Залізній стрілецькій дивізії Армії УНР медсестрею, хорунжий Володя старшиною 3-ї гарматної бригади цієї ж дивізії. Молодий російський дворянин, що вів свій рід з козацької шляхти, був сином полковника Російської імператорської армії, що загинув в Прибалтиці під час Першої Світової війни. Такому б скласти кістяк Добровольчої армії Росії, за плечима Ковненьська гімназія, а після евакуації - Московська, потім служба в 1-ій Гренадерській Запасній артилерійській Бригаді, що була розквартирована в Москві!

Прапорщик російської Армії.

Але!

В 1918 році зголосився до Українського корпусу в Москві, що згодом влилася в армію УНР, оскільки свідомо себе бачив українцем.

Але при всіх сказаних гарних словах – він так і залишився Лавриком, що не любили бути в центрі уваги, на відміну від Олени. Вона в дивізії користувалася загальною увагою, та й відчувала від цього насолоду. Нічого не передбачало те, що вони будуть разом. Сором’язливий, що не тільки довго наважувався підійти до дівчини, щоб сказати про свої почуття, але й серед чоловіків не був лідером. Він пройшов Перший зимовий поход Армії УНР – від самого початку та до кінця, що й стало аргументом включення в раду Залізного Хреста, що опікувалася нагородження лицарським Орденським Залізним хрестом за зимовий похід і бої.

Це зараз в більшості українці не знають Григорія Чижевського й Івана Шуру-Буру, а в часи Перших визвольних змагань та на еміграції вони були героями! Перший вижив під містечком Базаром, другий загинув. Але вони бачили в раді з нагородження за Зимовий похід поруч з собою Володимира Лаврика.

Страх і паніка – це не про нього!

Це завжди спокійне обличчя!

І тільки чиясь занадто емоційна поведінка, коли його в чомусь звинувачують і змушують робити, – здатна вивести його зі стану спокою. В такі митті він зривав картуза та кидав зі всієї сили геть, аби дати голові прохолоду. Він не підбирав слів, а голос він мав гучний – тільки його й було чутно.

Він не любив людей емоційних – на війні він всі емоції називав тільки – паніка та страх.

І на війні він був спокійним. Якщо Ваня Шура-Бура був харцизякою, що міг гармату перетягнути конем вперед військ, що наступали, та вогнем підтримувати наступ українського війська, то Володя діяв постріл за пострілом довгий час, як притаманно німцю, а не південному українському хлопцю. Здавалося, що розриви ворожої артилерії він не помічає та які на нього не впливають - з однакою швидкістю працює гарматою в дуелі з ворогом. У нього й слова були відповідні – він не воював, а робив і працював!

Колеги-старшини глузували, як їм здавалося, з його розумової обмеженості. Він і справді здавався розумововідсталим – завжди кажучи про себе як про дурня. Але це типовий вояк регулярної армії - дисциплінований, працьовитий, виконавчий, що старався всім допомогти та всі справи переробити. З нього глузували, але його це не турбувало. Він ніяк не походив на імперського офіцера, в ньому нічого це не видавало, що він «біла кістка та блакитна кров» дворянства російського, він був схожим на українського вола, що флегматично тягне важкий віз. І генерал Олександр Удовиченко, командир Залізної дивізії, завжди волів біля себе мати гарматну бригаду, знаючи, що гармаші виберуть загибель, ніж зпанікують та покинуть позицію.

Володя казав:

- Ми переможемо, це питання часу; не сьогодні, так завтра; не завтра, так в наступному році; не в цьому, так в наступному столітті!

І ця недолуга впевненість передавалась козакам.

Я ж при обороні Сум в 2022 році нічого не вигадував – повторював те, що чув від покійного діда, що почув від свого діда Лаврика. Так і ми відстояли Суми, через, може, дурну та безпідставну впевненість, що росіян переможемо.

І ми таки переможемо! Ми маємо мрію, що проносимо через століття. Земля українська поки народжувала сина, що підбирає прапор завзяття з рук прадіда, що вже не має сил продовжувати боротьбу за цю мрію - бути вільним, як відчувати наслідки помилкових рішень, так і отримувати нагороду за успішні!

Олена всіх любила!

Старалася всім допомогти!

Тим більше, а якими рисами повинна бути наділена медсестра?!

Тільки такими.

Він закохався в неї з першого погляду! В дивізії практично одні чоловіки, Олена була однією з маленької кількості дівчат, і тому сама природа спонукала її помітити та покохати.

Але біда, Володю виховали не скаржитися на життя та переносити простудні хвороби без сторонньої допомоги. Та й ще, що там казати, він був дуже відповідальним не тільки до служби – а й до власного здоров’я! Вислів «розхристана душа», це не про нього, як був нелюдимим, так і застебнутим на всі ґудзики, воліючи повільно зробити, ніж переохолодитися.

Він мріяв захворіти чи отримати поранення, аби була нагода звернутися до Олени!

Але, на жаль!

Він, навіть, не перехворів тифом, що масово косив усіх старшин і козаків української армії!

З кожним днем у нього міцнішала впевненість, що Олена подарує своє кохання комусь іншому, більш талановитішому, що не побоявся підійти та почати розмову.

Ніколи вона не була на самоті – завжди була оточена гуртом чоловіків, що приносили та дарували її усілякі гостинці. А до рук Володі, як нажаль, не потрапляло нічого такого! Та й що можна купити в місцях, через які неодноразово прокочувалася війна, та й за які кошти, коли самі недоїдали.