Я отримав наказ — мені присвоєно чергове військове звання отаман і треба було довести кількість підлеглих до 50000, тобто, я став головою 14-тої Східної стрілецької дивізії. Зрозуміло, що роботи ставало в два рази більше, з голови полку до голови дивізії , а це вже два полки. Треба було збільшити чисельність на 20000, створити новий полк. Але це мене не лякало, я радів, що Дієва Армія УНР змикається, що отримано наказ: на півдні розмежуватися з 10-ю Північно-східною дивізією отамана Колюки між селами Високе - Медвенка, а на півночі з 13-ю Східною дивізією отамана Ковпака на відтинку сіл Червона зоря — Попівка; що вже кордони Української Республіки стають без перерв, біля моїх теренів, і що не прийдеться спостерігати за безперешкодним пересуванням ворога на землях, які ніхто не контролював. Мені було наказало узяти під мою руку вже 150 км, замість 90. Вже вирішив хто буде керувати одним з полків - Коваль Інна. Інну віддаляв з очей подалі, я був до неї небайдужим, тільки так міг її звільнити від своїх залицянь.
Я одразу, після отримання наказу, розпочав радісну діяльність. Спочатку подзвонив матері, рідній сестрі, двоюрідному брату Олегу та іншим родичам, сказавши, що скоро приїду до Сум відсвяткувати, як тільки сформую дивізію. А вже потім по внутрішньому зв'язку викликав до себе Коваль і прямих підлеглих. Вже відкрив пляшку ігристого вина, виставивши декілька кришталевих келихів на високих ніжках. Якраз Інна зайшла, коли я відкоркував пляшку. Я посміхався, радість цю я не міг приховати, тому вказав Інні не очікуючи заперечень сісти в крісло. І не чекаючи інших почав збуджено розповідати, що я отаман і голова вже дивізії, що багаточисельні родичі мої повідомлені про нове звання, що наздогнав чоловіка рідної сестри, при тому що почав пізно, в 37 років. Не подумав, що з Інною я так ніколи не розмовляв, просто як друг, розділяючи радість. Але вона чомусь, вникаючи, все більше ставала на лице сумною. Чомусь довго ніхто не приходив. А я радісно бігав з повним келихом, не пив, чекаючи усе товариство.
У Інни чомусь на очах з'явились сльози. Вона закрила обличчя руками й заплакала. Я ошелешений різко зупинився, виплеснув частину вина, був здивований. Я ніколи не вмів розуміти жінок, тому ще довго стояв, гадаючи, що зробити. Я нічого краще не вигадав, як присісти навпроти неї, відставивши келих. А ось питати не наважувався, не хотів наражатися на галас. Отак і сидів, дивлячись, як вона ревіла.
- Володь, - вона сама почала, відвівши руки, - мій хлопець залишився в 2013 році. Він росіянин і не захотів бути разом зі мною. Я докладала зусилля зв'язатися з ним, він не відповідав. Спочатку, не знаходячи в списках вояків, я гадала, що він як і я на таємному завданні. А отримавши повний доступ, я взнала, що він відмовився нести службу в українській армії. Я сама бачила, як він вивів своєю рукою відмову. І це при тому, що він знав, що я пішла служити.
Вона знов заплакала. Виходило, що її не треба було віддаляти від себе. Вона ревіла, а я підвівшись, змушений знайти собі заняття, щоб відвернутись, приховати посмішку. Доля посміхнулася ще й тут. Зараз воно звучить неприємно, але ми одружилися.
Війна скоро закінчилася, перемістилася всередину, де від сердюків більше залежали, ніж від Дієвої Армії. Я з озброєнь не пішов, залишившись займатися військовою наукою, все більше закриваючи розділів в своїй заліковій книзі й відпрацьовуючи знання, бо як з'ясувалося - я багато чого не знав! Спочатку як голова прикордонним Путивльським загоном, а потім і зовсім відійшовши від керуванням людьми, перевівся в Путивльський військовий науковий осередок, обійнявшись справою до якої мав більше хисту, розробляючи засоби постачання військ необхідним.
Він запросив мене на розмову наодинці, коли я прибув в Генеральну булаву Дієвої Армії УНР, я розгублено дав згоду, не знаючи хто він такий. Я йшов за невідомою людиною, він не сказав хто він, а я йшов. Зайшли спочатку в далекі й гулкі приміщення. У мене з остраху стисло серце й почали тремтіти ноги з руками. Потім він завів в бетонне сховище. Я зайшов, той мене впустив першим зайти й закрив двері, а далі були другі, ми були в зразковому затримувачі. Той, закривши двері, за столом вмикнув обчислювач і відкрив другі двері. Мене вже молотило, чомусь я вирішив, що мене ось зараз вб'ють, бо приміщення було простим з бетонними стінами, підлогою і стелею, світильники на стелі й ті приховані, ні яких вікон, а з меблів тільки шкіряний диван, прості дерев'яний стіл і стілець.
Але той мені велів сідати на зручний диван, а сам узяв і розвернув до себе спинкою стілець, сів на нього, обличчям до мене.
- Давайте знайомитися! - Почав він, немов нічого далі не буде, окрім розмови, яку той хотів приховати від зайвих вух, - Я Юрген Демлінг.
Розмовляв він з відвертим і не прихованим наголосом, я ніде не був, але чомусь я вирішив, що американський наголос, і, до речі, я не помилився.
- Спочатку, прийміть від мене поздоровлення, Ви отримали нагороду, стали мені рівні. Ви в таємному порядку отримуєте статус вчителя й як знак вашого положення будете носити “Білий Хрест” вчителя. Далі не треба буде піклуватися про гроші, порядок забезпечить не тільки необхідним, але й дорогими речами. Але це відступ від розмови. Якось не хотілось приховувати деякі моменти, твого життя.
Він запнувся.
- Не повіриш, я постійно думав про нашу зустріч, в уяві розмовляв з тобою, а от зустрівся й не знаю з чого почати. Я твоєю справою зацікавився після допиту СБУ перед зустріччю з Головним Отаманом, щось відчув знайоме в твоїх словах, ти мені нагадав мене. Й далі я вже слідкував за тобою, хоч, до відправки в запілля “червоних”, я не втручався в твою службу. Тоді я засів тут, старшині моєї охороні наказавши мене не турбувати, засів за приладом часу, поцікавився, що з твоїм загонів стане. Я не пожалкував, що поставив на тебе, ти єдиний, як не перебирав я різні мінливості без тебе, знов вводячи нові умови й ніяк не міг отримати нашої перемоги, хто зміг закрити східний кордон нашої держави. Постійно Патруль часу змушував в боях відступити всі відправленні загони. Й тоді я ввів тебе. Й вийшло! Я не повірив, Патруль часу тебе не помітив! А коли ти виявив себе — було пізно, нічого вони не могли вдіяти, ти мав таку майстерну перевагу, що нам залишилось їх тільки потихеньку в лавах “червоних” знаходити й знищувати, бо ми їх час змінили остаточно й допомоги їм не було. Тоді я не пожалкував часу - сів з'ясувати твою перевагу. Я зрозумів, що ми дуже схожі. Колись я читав, чому індоєвропейці домінують в сучасній цивілізації, а не китайці, чи то африканці, чи то араби, так там було написано, що в давні часи індоєвропейських мисливців і збирачів все далі й далі відтісняли прибульці з Близького Сходу, які вже мали сільське господарство й приручених тварин. А потім стало те, що індоєвропейці пішли в наступ, вже в 20 сторіччі завоювавши більшу частину світу, як не фізично, так культурно. Біда прибульців в тому, що вони не знищили місцевих, та вони такої мети не ставили. От тому й програли, бо індоєвропейці, хоч й отримували поразку за поразкою на початку, але виробили в собі рису постійно змінювати, чи то переймаючи, чи то випробовуючи, - але змінюватися, комплекс поразки в'їмся в їх геном, тому вчилися приховувати, а за той час набирати сил, а потім обрушити всі накопичені ресурси на свого ворога, коли значно починають переважати сили. От ти класичний той індоєвропеєць: отримав поразку, зачаївсь, набрав силу, й коли сил більше ніж у ворога, ти без докорів сумління знищуєш його, бо знаєш, що й він може потім зібратися з силами. Коли всі керманичі, відправлених загонів, йшли від перемоги до перемоги, отримавши переоцінку власних сил, одразу вступали в бій з “червоними”, а потім піджавши хвоста тікали від Патрулю часу, ти, життя проживши в колиханці, то перемога, то поразка, навчився, навпаки, свої сили принижувати, бажаючи не шляхетно переможеного ворога залишати в живих, а зібрати сили значно його перевищуючи й знищувати не звертаючи на його благання.