Розділ 31. Як же Українська Народна Республіка виборола право на демократію

Як же Українська Народна Республіка виборола право на демократію й право жити не в “единой и неделимой» під головою нового імператора всієї Русі чи під диктатурою пролетаріата.

Передбачаючи неминучу поразку в 1918 році, Українська Центральна Рада шукала іноземної допомоги. IV Універсал УЦР, проголошуючи незалежність України, усував формальні перешкоди для ведення переговорів із Німеччиною. 27 січня (9 лютого) 1918 р. у Бресті був підписаний договір між державами Четвертного союзу й Українською Центральною Радою. Його сутність зводилася до того, що Німеччина зобов’язувалася надати Центральній Раді військову допомогу в обмін на постачання сировини й продовольства. Спираючись на угоду, австро-німецькі війська почали наступ на Україну. Разом із ними в наступі взяли участь війська УЦР. У лютому-квітні 1918 р. австро-німецькими військами була зайнята майже вся територія України.

29 квітня 1918 р. на Всеукраїнському хліборобському конгресі колишній царський генерал П.Скоропадський був проголошений гетьманом. Гетьман видав «Грамоту до всього українського народу», де він зобов’язувався забезпечити населенню «спокій, законність та можливість творчої праці». УНР як форма державності скасовувалася, замість неї проголошувалася «Українська держава». Реальна влада в країні належала окупаційному командуванню.

Проти гетьманського режиму висловилися нелегально проведені навесні селянський і робітничий з’їзди. В опозицію до гетьмана стали УПСР, УСДРП, УПСФ. У травні 1918 національні опозиційні сили оформилися в Національно-Державний Союз, перетворений у серпні в Український Національний Союз (УНС). У країні ширився повстанський рух, керований різними політичними силами – більшовиками, анархістами, есерами й т.п.

У листопаді 1918 р. у Німеччині відбулася революція, Німеччина підписала капітуляцію. Гетьманський режим залишився без підтримки. Цією ситуацією скористався УНС, почавши антигетьманське повстання. Для керівництва повстанням 13 листопада була створена Директорія, до якої увійшли В. Винниченко (голова), С. Петлюра (головний отаман), Ф. Швець, П. Андрієвський, А. Макаренко.

Основною військовою силою повстанців були «січові стрільці» на чолі з Є. Коновальцем. Німецьке командування заявило про свій нейтралітет. 14 грудня П.Скоропадський зрікся влади й виїхав до Німеччини. Київ зайняли війська Директорії. Німецьке командування заявило про свій нейтралітет. Київ зайняли війська Директорії. Нагадаю. Основною військовою силою повстанців були «січові стрільці» на чолі з Є. Коновальцем. Скорочено СС, як нас лякали в 21 столітті.

Відійду від розповіді, розказавши більше за СС.

Січові́ Стрільці́ — одна з найкращих регулярних формацій Армії УНР у 1917—1919, яка мала різні форми організації: Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців, 1 Курінь Січових Стрільців, Полк Січових Стрільців, Окремий загін Січових Стрільців, Дивізія Січових Стрільців, Осадний корпус Січових Стрільців, Корпус Січових Стрільців, Група Січових Стрільців.

Перший раз назва «січові стрільці» була використана під час Першої світової війни при формуванні у Австро-Угорщині військових підрозділів з галичан (ядро їх становили активісти довоєнного січового, сокілського і пластового руху).

Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців був організований у Києві у листопаді 1917 з колишніх полонених українців, що вийшли з австро-угорської армії, з метою захищати Центральну Раду перед наступом більшовиків; командир — сотник Олександр Лисенко; у грудні-січні брав участь у боях під Бахмачем і в Києві, далі захищав уряд УНР під час відступу до Житомира. Відтоді й аж до кінця існування формації Січових Стрільців нею незмінно командував полковник Євген Коновалець. Наприкінці січня 1918 Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців брав участь у придушенні Січневого повстання в Києві.

По здобутті Києва 1 березня 1918 року 1 Курінь Січових Стрільців залишився в Києві для охорони порядку й розгорнувся в полк Січових Стрільців у складі 2 піших і 1 запасного куренів, кінної розвідки й гарматної батерії; він нараховував 3 000 старшин і вояків (у тому ч. бл. ⅓ наддніпрянців). По відмові полку Січових Стрільців продовжувати військову службу після гетьманського перевороту, його роззброїли німці й Січові Стрільці розійшлися по Україні, при чому значна частина їх перейшла на службу до Запорізької дивізії, в якій у 2 піхотному полку (полковника Петра Болбочана) склали 3 курінь. У кінці серпня гетьман Павло Скоропадський погодився на формування Окремого загону Січових Стрільців і призначив для нього місце розташування у Білій Церкві; склад: 1 піхотний курінь з 4 сотень, кулеметна сотня, кінна розвідка, гарматна батерія й технічна частина; загальний стан — 59 старшин і 1 187 вояків.

Окремий загін Січових Стрільців став на чолі повстання проти гетьмана Скоропадського після проголошення ним федерації з Росією, й у вирішальному бою під Мотовилівкою (18 листопада 1918) Січові Стрільці перемогли гетьманських дружинників. Під час облоги Києва Січові Стрільці розгорнулися насамперед у Дивізію Січових Стрільців, на початку грудня в Осадний корпус Січових Стрільців, до складу якого, крім Дивізії Січових Стрільців (11 000 бійців), входили ще Чорноморська дивізія та 1—2 Дніпровські дивізії; разом бл. 25 000 вояків, у тому числі бл. 80 % наддніпрянців. У першій фазі другої війни проти більшовицької Росії Осадний корпус Січових Стрільців розклався: його дивізії з протигетьманських повстанців розбіглися або перейшли до ворогів і боєздатною залишилася тільки колишня Дивізія Січових Стрільців, яка в січневих і лютневих боях проти Червоної армії й повстанців зазнала важких втрат. У кінці лютого Корпус Січових Стрільців відтягнено у запілля для реорганізації, після якої він нараховував 500 старшин і 7 000 вояків, але в наслідок бою під Бердичевом (21 — 29 березня 1919) він зменшився до 300 старшин і 4 500 вояків. Не зважаючи на подальші бої в районі Шепетівки й Крем'янця, корпус, завдяки новому поповненню, збільшився у червні до 319 старшин і 8 067 вояків (у тому числі 5 172 бойового складу) без гарматних полків і батерій, що були у складі УГА (2 і 6 гарматні полки Січових Стрільців) або Армії УНР (4 полк, 12 батерія). У поході на Київ (липень-серпень 1919), перейменований на Групу Січових Стрільців у складі Армійської групи полковника А. Вольфа, корпус наступав через Шепетівку, Звягель на Коростень (загальний стан: 8 600 старшин і вояків, бойовий — 5100 багнетів, 206 кулеметів, 425 шабель, 42 гармати). Після виникнення нового фронту проти Добровольчої армії генерала А. Денікіна Група Січових Стрільців відступила з-під Коростеня до Шепетівки й в середині жовтня перейшла на фронт Добровольчої армії, але в грудні, у зв'язку з катастрофою обох українських армій у «чотирикутнику смерти», демобілізувалася.