Розділ 29. Перші кроки.

- Як справи, - при черговій зустрічі мене питав Вчитель, - знайшов?

- Я б не поспішав казати. Тільки почав придивлятися.

- А ти розумієш, що в нас обмаль часу?

- Розумію. Поки я не можу комусь довірити завдання.

- Та хоч є хтось на думці?

- Є. Тільки, я б не поспішав на нього покладати великі надії.

- Ти мені скажи — чому тобі хлопці не сподобалися?

- Молоді.

- ? - він дивився на мене ошелешено.

- Я розумію, що я в меншині й що моя думка не вплине на вибір, але промовчати я не бачу за потребу. Душа моя не лежить до них, не можу сказати, що в них мені не подобається, але не подобаються.

- Оце так слова. Ти випадково не став віруючим, долучи ще інтуїцію.

- Ти хотів сказати — долучити здогад, проникливість, що ґрунтуються на попередньому досвіді.

- Гаразд, ти прав. Розказуй про свій здогад, що ґрунтується на попередньому досвіді.

- Курсанти, хлопці молоді, кращі з кращих. Я розумію, що такими вони стали навчившись долати перешкоди, були часи затримки, але вони знайшли сили й подолавши перешкоду пішли далі.

- І що в тому поганого?

- Вони не знали справді страшних перешкод, не знали злиднів, на навчилися за всяких умов розвиватися. Мені потрібні ветерани, нехай і не маючи того здоров'я, але які б змогли одні вижити, навіть коли ми пропадемо, а віни з часом могли би почати самотужки боротьбу.

- А ти навчи!

- Чому? Тому, що й сам не вмію! Мені потрібна людина, яка сама те знала, щоб не ми її навчили, а вона нам показала — робіть як я. Чому навчити, мати витримку на роки й здатної обходитися мізерним заради примарної мети? А ти сам це вмієш?

- Зрозумів. Роби що бажаєш за потрібне. Придивляйся. Але запам'ятай, що прийде час і ми всіх, хто отримав необхідну підготовку, відправимо на завдання. Буде серед них та людина чи ні, не так важливо, потім подивимося в кого вийшло, тому дамо все необхідне. Й ще. Що ти там казав про людину котра тобі до вподоби.

- Він не має необхідних знань.

- Я б хотів з ним сам зустрітися, щоб зрозуміти, чи вартий він щось, але так, щоб не здогадався. Можеш влаштувати зустріч?

- Можна.

- І як?

- На зборах порядку “Залізний Хрест”.

- Так він вершник?

- Так.

Я ті хрести побачив випадково, можна сказати, ніколи б не побачив, аби не випадок. Зима. Всі добре одягнені, приховуючи тіло. Та, й літом не побачив би, вони були добре приховані від стороннього ока, один червлений хрест на широких грудях, зліва, а другий на правому передпліччі. Хрести не були сталими, не були тими, які носили посвяченні, але він був ознайомлений з таємницею існування українських лицарських орденів. Чи може він не знав? Він вів себе доволі тихо, нікого не зачіпав. Треба обмовитися, я з першої зустрічі його помітив, тому й вгледів хрести. В кожному товаристві завжди знайдеться людина котра домагається по тваринному домінувати, де й справді по тваринному на рівні інстинктів, а де тільки наслідують. І от, побачивши тихого курсанта, такого добродушного товстуна, один почав виказувати себе як місцевого карного “авторитета”, почав перед ним “красоваться”, з якою метою зрозуміло. Лаврик і справді виглядав товстуном, однострій приховував, але такого ніхто не чекав. Я не встиг що-небудь вдіяти, все відбулось швидко, швидко була скинута сорочка, оголивши торс молотобійця. То був не смалець, а м'язи створювали об'єм. Але той міг себе тримати в руках, побачивши, що його супротивник злякався, визнавши його силу, не став сварки продовжувати, вважаючи, що повністю вичерпав її, спокійно одяг сорочку.

Й як тільки я звільнився, запросив справу курсанта Лаврика. Він знав про існування таємних орденів, називав правильно, не помилився. Але спитав не я, а охорона наша, правда, за моїм проханням.

Дивлячись на нього з відстані, я помітив, щось в ньому було, щось таке ледве помітне, що відвертало викладачів і курсантів. Його неодмінно як “колгоспним биком” звали, даючи зрозуміти, ти до нас інтелігенції не сунься, тоді: як єдиний піднявся привітати свого викладача, при першій зустрічі, звертався виключно на “Ви”, дисциплінованій, керований, але й усюди шукаючи логіку, й постійно кажучи “не знаю” й “не зрозумів”. Дивно, немов, в ньому, на рівні підсвідомості, всі вбачали конкурента, знаходячи за краще усунути його. Я такого до себе не помітив. Але нав'язлива думка не давала спокою.

Він зустрівся з Вчителем. А я угледівши, після тієї зустрічі, у нього Залізний Хрест, зрозумів, Вчитель вибрав. Я тільки одного одразу не зрозумів, чому людина, котра носила польське прізвище Лаврик, стала тим - хто виконає завдання.

- Ти ромей? - спитав одразу після прибуття від Вчителя.

- Так... Ой, вибачте, я не розчув, я ромен, а не ромей. Ромеї то римляни, а я українець, з-під Ромнів, тобто ромен, тобто сіверець, як наприклад, слобожане, чи волиняне... - він ще щось хотів далі розповідати, я його перебив.

- І ви нащадки одного загубленого легіона імператора Траяна?

- А. Так то легенди. Мало що люди вигадають. Ви ще скажіть що я гелот.

- Так ти й про гелотів знаєш! - на цей раз я зрозумів, що він, точно, земляк Стрілцю.

- Ну, Ви даєте, не знати про Бельськ і Глинськ...

Він ще довго розповідав про свій край, а я все більше переконувався, що перша моя підозра підтвердилася. Я ще тільки почув його мову, й вона здавалася мені знайомою. Я довго думав, де я її чув? І тільки зустрівшись з Головним отаманом, я здогадався, мова Петлюри й Стрілця.

А що, правильно - сталевий навчає увінчаного лаврами майстерності задля отримання перемоги!

Після отримання Залізного Хреста Лавриком, я його взявся навчати майбутньому завданню. Що в ньому мені подобалося — що тільки вчився й спав, ніяких слів про змарноване життя, жив і дихав цією роботою. Я якось спитав його: