Український легіон 1.

Розділ 28. Розповідь голови сотні “Сіверець” Лаврика В. В. Вогняний дощ.

- Стояти, - моє об'ємне зображення наказало зупинитися поїзду з підвод.

- Ты, что оборзел, хахол, - з підводи зіскочив і валував, мабуть, голова цього загону, - тебе, что, жить надоело? Ты хоть понимаешь, кого останавливаешь?

- Знаю.

Й вказав на боки, де з хованок піднімалися повпіхі, оточуючи їх. І вже звертаючись до своїх по прому.

- Інна, ти кого взяла на приціл?

Вона на загальному зображенні вказала, кого вона тримає на прицілі, де й я відмітив свої цілі.

- Антон, а як там у тебе?

Ми вже давно перейшли на ти, тим більше, що отаман був молодшим і сам забажав так. Були деякі, яких не один узяв на приціл, а були, що залишені без уваги. Виправились. Зрозуміло, що час був зупинено.

- Ці терени входять до Української Народної Республіки.

- Нет, ты вконец ох..ел, - перебив він мене.

- І на цих теренах вам забороняється проводити реквізицію.

- Слыш, придурок, а можно на людском языке, а то вашей мови я не понимаю! - почувся схвальний шум його товаришів.

- Не бреши, все ти добре розумієш. Забирайтесь геть, поки ми вас не знищили.

- Слышите, хохлёнок нам еще и указывает! А он становиться не в меру борзым, а ну Петь - пульни для остраха.

Тільки-но невідомий для мене “Петя” щось встиг вдіяти, як був для остраху вбитий.

- Ну що, ми й далі будемо матюча гилити, чи допетраеємо, що в нас сили більше! Тобі, щоб ти зрозумів, треба весь загін вбити?

- А ты возми, а ну-ка выкуси, - спробувавши витягнути наган.

Я його вбив.

- Ще герої є?

- Нет.

- От і добре. Розвертайте підводи й ідіть з Богом. І розкажіть, що село Вєльє належить Українській Народній Республіці. Й заберіть вбитих, нам вони не потрібні.

І підводи розвернулися й поїхали за своїми справами.

- Продовжуємо далі. Беремо в залогу село Вєльє, й виконуємо бойове завдання, захистити населення й розбудувати там життя за образами 21 століття.

Це я так, грався в голову, а на справді розпорядок був відпрацьований, я тільки вказав на подальші дії, які й так знали. За розпорядком, ми викриваємо свою присутність в селі Вєльє й будуємо його захист. Нам треба було втягнути ворога в бій на наших просторах, бо ми були сильними на місці, поки ми не могли дозволити далеко рухатися, бо й так від основи ми далеко зайшли. Чому село Вєльє? Бо, ми там були, й мабуть, залишилися про нас непогані спогади, та й якось хотілось виправити, а на справді, мені подобалася назва з фінської — просторий, вільний.

Ми заходили в село вже в обладунках, завчасно приспавши всіх. Як це не дивно, але у мене не було потреби в землі, печери б міг розширювати до безкінечності й ніхто про це б не взнав, та й в вуглеці, якого так багато на поверхні, я не мав потреби, завжди можна на болотах набрати, й потужностей вистачало, я все виготовляв, без виключень, а от в чому й була потреба, так це в живих людях. От і прийняв рішення діяти як більшість в ці роки, долучать примусово в своє військо росіян, добираючи потрібних. Тому й поперлися воювати, нам потрібні були люди, живі люди.

Зайшли в село, а в цей час ЗБР-и прокладають непомітно підземний шлях для військової майстерності, але від цього не менш вразлива для ворога. Село взяли в щільне коло озброєння. Й поки панцерники виходили на рубежі й будувалися вогняні точки, ми з'ясовували в якому стані мешканці Вєльє, хто в чому має потребу, чи то хворий, чи то є потреба в їжі.

Прокидаючись вони здивовано дивилися на ЗБР-и, що знову з'явилися, тільки на цей раз повпіхів і ЗБР було значно більше. Та й я не тягнув з неприємною новиною, оголосивши, що всі чоловіки з 18 до 60 років залучаються до лав Дієвої армії УНР, а їх діти стають заручниками, тільки жінок і стариків залишали, з видачею воякам платні й їжі, яку вони потім передавали своїм сім'ям.

- Ніколи не думала, - вже в голосері Інна казала мені, - що ти настільки жорстокий. Це ж треба було дітей взяти в заручники!

Але діти мене мало цікавили, з ними все зрозуміло, це побудова на околиці села, в захищеній частині, їм житла, зі зручностями 21 століття, нічого, навчаться користуватися, розбудовувати їхнє навчання, лікарняний догляд — одним словом, все зробити, що й з особовим складом. Погано, що довгий час пройде ніж я зможу їх долучати. А ось як вчинити з дорослими, з сталими в діях людьми? Воно то, зрозуміло, що й їх, завдяки навчанню, треба було добирати, на початку надавати легкі завдання й дивитися, як хто з ними справляється, а далі більш складні й зацікавлювати, щоб все-таки без примусу робили, тут без пітримки місцевих мені нічого робити. Та тільки воювати треба. Навантаження було великим, чого там казати. Але на цей раз я був впевнений в успіху.

Я, як голова, узяв на себе відповідальність за всім просуванням вперед, Інна займалася відповідно розвідкою й новими громадянами УНР, і дітлахами, й вояками. А Антон відповідав за створення оборони. В той розпорядок роботів я ніяк вже не втручався, цим займався виключно Антон, от і виходило, що більш досвідчений і вищий за званням займався більш відповідальною роботою, а я тільки всю роботу зводив в єдине.

Так вже сталося, мати деякі перебралися до дітей, на цьому наполягала Інна, я не заперечував, як і не заперечував, за кожного дня провідування батьками їх, вбачаючи в цьому збільшення їх бажання воювати за руську владу.

Були, зрозуміло, завзяті прихильники російських державних утворень, не бажаючи співпрацювати з “хахляцкой” владою, але більшість сприйняли нас, нехай терпіли, алейі не виявляли бажання з нами воювати, без заповзяття виконуючи накази. Але лікарняна допомога, виданий однострій, в якому всі швидко почали ходити, а ми робили вигляд, що й справді треба вояку видати нове, бо старе вийшло з ладу, а потім прямо приходили й просили одяг для своїх батьків і жіночок, бо дітей ми одразу одягнули, не пристало майбутньому Русі ходить як задрипанцям. Та й вибір залишили, що кому їсти, відкривши крамницю, де з першого дня й з виданої платні ми продавали поки необхідне, з часом до цього вони звикли й вже мешканці Вєльє роз'яснювали, чому треба нас підтримувати, а не, наприклад, ” білих”, чи “червоних”. Мені це нагадувало дію сніжного кому.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше