Розділ 25. Перші кроки.

Ну ось, я й удома! Я розвернувся в пошуках годиника, все вірно, дати збігалися. Можна здавати техніку, на мене вистачить, завтра вже доповідь напишу. Виліз з робота, під'єднав того до мережі. Наскільки я заморився, це я відчув тільки тоді, як все закінчилося. Митись і їхати спати. Але одяг брудний зняв й акуратно склав. Я ще під враженням, чи то ще в тому ритмі все розмірено робив, немов по програмі. Хоч і не поспішав, але так сталося все зробив швидко: виліз з машини, законсервував, роздягнувся, склав одяг, все підписав, запломбував, помився, одягнувся в одяг 21го століття, вийшов, вже запломбував бокс, здав під охорону, до завтра, зайшов в офіс відмітитися що прибув, і вже тоді на виході відмітившись, що покинув будинок фірми “Адамс”, я поглянув на годинник, рівно зайняло одну годину. Впіймав жовте таксі й поїхав додому.

Спав не бачачи снів, а ще кажуть, що вбиті сняться!

З ранку мені не дали можливість сісти за звіт. Я планував закритися в власному кабінеті, думаючі, що тиша краще для цієї роботи, але вже з ганку мене потягнули в кабінет президента Стрільця.

На його питання, про мої враження, я хотів відповісти, що я звіт ще не починав робити. Але той відмахнувся.

- Ти мене не зрозумів, мені цікавлять твої враження.

- А що тут казати! Вся наша допомога марна, треба брати справу у свої руки, - президент спокійно слухав, навіть не докладаючи зусиль перебити. - Я перебив ворогів, що наступали, всіх без винятку. Все, наступ “біліх” зупинився - бери місцевість під контроль, але Дієва Армія відступила, а потім мені кажуть, що я поганий, об'їдаю їх, їм багато, тоді як всі недоїдають. Смішно. Я вказую, що сіл навколо то повно, ідіть беріть під свою владу інших, а я, як відновлюся, дам і зброю, й набої, й ліки, й одяг, і інше. А вони все за своє, ти не поважаєш нас, живеш як панич, ні в чому не відмовляючи собі. Я їм пояснюю, що заради діла так треба, потрібна енергія для відновлення, а вони тільки ще більше на мене ображаються. Старшини не вірять в перемогу над російським військом, це правда, але й рядові я вам скажу не подарунок, все дивляться, щоб ти не отримав більше за них. Якісь дивні образи. Чомусь не хочуть помічати, що я один зробив більше за їх загін.

Президент сидів і мовчав, а мені не було далі бажання розповідати, занадто багато, було моментів котрих мені самому було треба обміркувати. Не міг я одразу сказати, що всі мої враження несли чомусь дивне забарвлення — війна та була схожа на бандитизм. Не популізму, а бандитизму. Чомусь для мене, для людини з вищою освітою, всі ті події здавалися нелогічними, я не міг збагнути мотивів, що рухали всі ті різнокольорові армії. Чи то може довге спілкування з вояками Дієвої Армії так вплинуло. Таке відчуття, що ті, хто не дезертирував з Дієвої Армії, закарбували в пам'яті багато подій, але перетравлювати не почали. У мене під їх впливом склалися вперті асоціації: анархісти — “братани з зони”, білі — самовпевнені “лошари”, що спилися, зелені — відмінники ПТУ-шники, які так і не збагнули, що їх освіти не достатньо для керівної роботи, червоні, чомусь, - нагадували американців, недосвідчену націю, котра багато чого копіює у античного світу й успішно йде уперед, але Дієва Армія в моїй голові поставала мішаниною з усіх тих білих, чорних, зелених, червоних. Але там, в селі, промайнуло відчуття, що на моїх очах починало зароджуватися ОУН-УПА, а не військо УНР, щось було монолітне, чого вони й самі почали помічати, що дійсно допоможе їм здобути перемогу, але пізніше, коли на еміграції вони відійдуть від цих подій, коли з'явиться час відпочити й подивитися на події вже іншим поглядом. Україні треба голови, свої українські, бо рук селян і робітників вистачало, які так і не вивчили російську, німецьку, польську, румунську, мадярську. Потрібні ті, хто справно володіє мовами, але який залишився українцем, хто так і не забув, яка ньому тече кров, що то його пращури створили культури, які з часом привласнили сусіди.