Якщо Вам будуть казати, що бідність людину робить кращим, то знайте, то маячня. Якщо вона отримує мало, це тільки означає, що вона поганий робітник. Тому, що я особисто заробляв малі гроші, я зрозумів, що я нікого не зацікавив своєю працею, це підтверджували постійні заколоти мого особового складу. В таких, як я, не була зацікавлена жодна країна, навіть Україна. Я, сидячі в сеймському болоті, був переконаний, що ті, кого я виставив поганим на листах цієї розповіді, зараз й отримують більше мене, й зробили більше для держави.
Я в перший день, як покинув чот, мав ще паливо в ЗБР, тому занурився в річку Сейм, щоб шукати необхідне для пошуковця. Тоді ще я мав мрії, як усім доведу. Але все сталося не так як я уявляв. Можна відверто казати, що кращий час закінчився, я був в розпачі. Щоб не робив мій ЗБР - однаково витрачав паливо, стояв, і там паливо спалював, бо я знаходився на дні, під товщею, повітря для мене треба було переробити, та й їжу не так вже просто створити з неподільних частин, азоту, кисню, вуглецю й інших, хоч і було їх вдосталь.
До самого вересня я не міг нормально поспати й помитися. Якщо ЗБР працював відмінно, то я страждав від нудьги. Я став дуже кволим, постійно позіхав і настільки заспався, що нічого не хотілось, і це притому, що в ЗБР ніяк було влягтися, добре, що всередині підтримувалась зручна температура, вологість й інші умови. Й тільки мізерна частина залишалася для іншого.
ЗБР працював, збираючи на дні все, що може дати потужність, а я тупо чекав, спостерігаючи як відсотки, а то краще, соті відсотків, змінювалися. Показники практично не змінювався, а я заповзято дивився на зображення, немов грав на гральних автоматах, а які були хвилювання, показник хоч якось змінився й я вже стрибаю від радощів, немов виграв мільйон нових гривень, а потім знов апатія, й хоч вішайся, нічого не хочеться робити.
За ті три місяці чого тільки не передумав, дійшов одного висновку, що бідність зводить людину з розуму, вона потихеньку божеволіє. Й слово якесь дивне — божеволіє, тобто, на те божа воля, чи то Бог навпаки воліє до людини. Та от тільки - ніякої нема божої волі, людину невдачі деморалізують і подальші поразки є наслідком іноді однієї поразки. Поведінка людини, котра вдало виконала роботу, відрізняється від невдахи, так, і в нього бувають невдалі дні, але є й запас віри в себе. А ось у мене - віри не було.
Я вже давно питав себе. От якби з'явився чаклун і запропонував виконати бажання, що б я йому зажадав, що мене зробило би щасливою людиною? Ніколи я не міг відповісти на нього, завжди я приходив до висновку, що гроші й багато грошей я б зажадав, а там само якось я звільнився від того гнітючого відчуття, почав радіти життю. Але грошей толком я ніколи не бачив, були часи коли дійсно за місяць заробляв добре, але скільки тих місяців було в рік?! Два, чи три. А так на рівні прожиткового рівня.
Й я знаю коли з'явилася та зневіра в власні сили — інститут. Так, інститут забрав в мене віру в цей світ, що можна жити добре. Що мене змушувало вчитися, що було тією мотивацією отримати червоний диплом? Не будемо прикриватися словом талант, я впевнений, що кожен може його отримати, так тільки не кожен знайде причину так працювати. Ну скажіть, до чого той талант, коли я в школі був найгіршим учнем, не без того, що деякі дисципліни я розумів краще за інші, але в останню чверть в школі я вже і фізику не тягнув. Так, тоді вивчаючи механіку, я не міг вже розв'язати приклад, і четвірку отримав тільки, що усі роки я знав ту фізику на відмінно. Я був дивним учнем: четвірка по хімії (треба сказати незаслужено, але на то воля вчителя), п'ятірка по фізиці, праця на відмінно, відмінна поведінка, і на останок, чомусь відмінно фізичне виховання (при тому, що всі мене шпірхали), але ніколи не приймав участі в якихось заходах, просто не порушував порядку, а так все практично я не знав, якось дивно отримував трійки, які дозволяли перейти до наступного року навчання. Ви що хочете сказати — я маю талант, що зміг отримати червоний диплом? Ні, то повна маячня. Тільки та дурна праця.
Тільки навчаючись в інституті я зрозумів, чого так дратувалися, коли прохав списати, ще в школі, ніхто не бажав дарувати тобі плодів своєї праці. Отак і я, залишився один, хто не працевлаштувався за фахом, після інституту. Виходило: я не спав ночами, робив більше за своїх колег, а мені підсунули папірець, щоб я розписався, що не маю претензій до інституту, бо той не бажав мені шукати роботу. Жодна моя надія не справдилася: з “контракту” не перевели на “бюджет”, вже можна було закинути навчання, бо не вигнали, за усяких умов поставили три, та й роботу ніхто мені не бажав довірити, показуючи усім виглядом, що роблять мені велику допомогу, надаючи найбільш нефахову роботу.
Це зараз для мене не таємниця, чому не домагаються успіху відмінники, а тому що в школі роби, докладаючи більше зусиль від колег, а потім в інституті так само, й вже маючи два відмінних папірця треба знову робити надзусилля. Хто витримає? Та, ніхто! Треба берегти сили, з розумом їх розподіляти, краще коли домагаєшся результатів мінімальних для проходження в наступний етап і тільки на останньому можна викластись на максимум, як при забігу.
Я й пішов на ринок тільки тому, що на власній шкірі побачив як гроші відкривають двері, я був переконаний, що інститут закінчив виключно вчасно внесеним грошам, а не зданим іспитам. У моїй уяві декан постає — таким типовим “москалем”, який занадто тремтить над грошами й якому було начхати на мої оцінки, бо три рази писав на відрахування. Два рази, бо впіймали моїх сусідів по кімнаті за п'янкою, тоді за мне заступився комендант, написавши в докладній що мене там не бачила, тоді не допомогло й те, що в журналі не було прогулів, та й мої оцінки не переконали його, що я не пив. Бо як можна на відмінно вчитися й бути п'яничкою? Але для декана це було нормально. Третій раз він відрахував, бо я потрапив випадково у список тих, хто не заплатив за навчання.