Розділ 24. Розповідь голови повстанського загону “Сіверець” чотаря Лаврика В. В. Водяник.

Якщо Вам будуть казати, що бідність людину робить кращим, то знайте, то маячня. Якщо вона отримує мало, це тільки означає, що вона поганий робітник. Тому, що я особисто заробляв малі гроші, я зрозумів, що я нікого не зацікавив своєю працею, це підтверджували постійні заколоти мого особового складу. В таких, як я, не була зацікавлена жодна країна, навіть Україна. Я, сидячі в сеймському болоті, був переконаний, що ті, кого я виставив поганим на листах цієї розповіді, зараз й отримують більше мене, й зробили більше для держави.

Я в перший день, як покинув чот, мав ще паливо в ЗБР, тому занурився в річку Сейм, щоб шукати необхідне для пошуковця. Тоді ще я мав мрії, як усім доведу. Але все сталося не так як я уявляв. Можна відверто казати, що кращий час закінчився, я був в розпачі. Щоб не робив мій ЗБР - однаково витрачав паливо, стояв, і там паливо спалював, бо я знаходився на дні, під товщею, повітря для мене треба було переробити, та й їжу не так вже просто створити з неподільних частин, азоту, кисню, вуглецю й інших, хоч і було їх вдосталь.

До самого вересня я не міг нормально поспати й помитися. Якщо ЗБР працював відмінно, то я страждав від нудьги. Я став дуже кволим, постійно позіхав і настільки заспався, що нічого не хотілось, і це притому, що в ЗБР ніяк було влягтися, добре, що всередині підтримувалась зручна температура, вологість й інші умови. Й тільки мізерна частина залишалася для іншого.

ЗБР працював, збираючи на дні все, що може дати потужність, а я тупо чекав, спостерігаючи як відсотки, а то краще, соті відсотків, змінювалися. Показники практично не змінювався, а я заповзято дивився на зображення, немов грав на гральних автоматах, а які були хвилювання, показник хоч якось змінився й я вже стрибаю від радощів, немов виграв мільйон нових гривень, а потім знов апатія, й хоч вішайся, нічого не хочеться робити.

За ті три місяці чого тільки не передумав, дійшов одного висновку, що бідність зводить людину з розуму, вона потихеньку божеволіє. Й слово якесь дивне — божеволіє, тобто, на те божа воля, чи то Бог навпаки воліє до людини. Та от тільки - ніякої нема божої волі, людину невдачі деморалізують і подальші поразки є наслідком іноді однієї поразки. Поведінка людини, котра вдало виконала роботу, відрізняється від невдахи, так, і в нього бувають невдалі дні, але є й запас віри в себе. А ось у мене - віри не було.

Я вже давно питав себе. От якби з'явився чаклун і запропонував виконати бажання, що б я йому зажадав, що мене зробило би щасливою людиною? Ніколи я не міг відповісти на нього, завжди я приходив до висновку, що гроші й багато грошей я б зажадав, а там само якось я звільнився від того гнітючого відчуття, почав радіти життю. Але грошей толком я ніколи не бачив, були часи коли дійсно за місяць заробляв добре, але скільки тих місяців було в рік?! Два, чи три. А так на рівні прожиткового рівня.

Й я знаю коли з'явилася та зневіра в власні сили — інститут. Так, інститут забрав в мене віру в цей світ, що можна жити добре. Що мене змушувало вчитися, що було тією мотивацією отримати червоний диплом? Не будемо прикриватися словом талант, я впевнений, що кожен може його отримати, так тільки не кожен знайде причину так працювати. Ну скажіть, до чого той талант, коли я в школі був найгіршим учнем, не без того, що деякі дисципліни я розумів краще за інші, але в останню чверть в школі я вже і фізику не тягнув. Так, тоді вивчаючи механіку, я не міг вже розв'язати приклад, і четвірку отримав тільки, що усі роки я знав ту фізику на відмінно. Я був дивним учнем: четвірка по хімії (треба сказати незаслужено, але на то воля вчителя), п'ятірка по фізиці, праця на відмінно, відмінна поведінка, і на останок, чомусь відмінно фізичне виховання (при тому, що всі мене шпірхали), але ніколи не приймав участі в якихось заходах, просто не порушував порядку, а так все практично я не знав, якось дивно отримував трійки, які дозволяли перейти до наступного року навчання. Ви що хочете сказати — я маю талант, що зміг отримати червоний диплом? Ні, то повна маячня. Тільки та дурна праця.

Тільки навчаючись в інституті я зрозумів, чого так дратувалися, коли прохав списати, ще в школі, ніхто не бажав дарувати тобі плодів своєї праці. Отак і я, залишився один, хто не працевлаштувався за фахом, після інституту. Виходило: я не спав ночами, робив більше за своїх колег, а мені підсунули папірець, щоб я розписався, що не маю претензій до інституту, бо той не бажав мені шукати роботу. Жодна моя надія не справдилася: з “контракту” не перевели на “бюджет”, вже можна було закинути навчання, бо не вигнали, за усяких умов поставили три, та й роботу ніхто мені не бажав довірити, показуючи усім виглядом, що роблять мені велику допомогу, надаючи найбільш нефахову роботу.

Це зараз для мене не таємниця, чому не домагаються успіху відмінники, а тому що в школі роби, докладаючи більше зусиль від колег, а потім в інституті так само, й вже маючи два відмінних папірця треба знову робити надзусилля. Хто витримає? Та, ніхто! Треба берегти сили, з розумом їх розподіляти, краще коли домагаєшся результатів мінімальних для проходження в наступний етап і тільки на останньому можна викластись на максимум, як при забігу.

Я й пішов на ринок тільки тому, що на власній шкірі побачив як гроші відкривають двері, я був переконаний, що інститут закінчив виключно вчасно внесеним грошам, а не зданим іспитам. У моїй уяві декан постає — таким типовим “москалем”, який занадто тремтить над грошами й якому було начхати на мої оцінки, бо три рази писав на відрахування. Два рази, бо впіймали моїх сусідів по кімнаті за п'янкою, тоді за мне заступився комендант, написавши в докладній що мене там не бачила, тоді не допомогло й те, що в журналі не було прогулів, та й мої оцінки не переконали його, що я не пив. Бо як можна на відмінно вчитися й бути п'яничкою? Але для декана це було нормально. Третій раз він відрахував, бо я потрапив випадково у список тих, хто не заплатив за навчання.