Розділ 22. Розповідь голови повстанського загону “Сіверець” чотаря Лаврика В. В. Заколот.

Що я мав 24 травня 1919 року: один чот, який складався з трьох роїв, рій повпіхів очолював хорунжий Палеммістіс — 6 козаків, рій забезпечення хорунжого Устименко — 10 козаків і непотрібний рій, набраний з місцевих селян під головуванням хорунжого Коваля — 10 чоловік. Можна чесно казати, що чот набраний, та тільки він небоєздатний, як я раніше казав, чим більше людей - тим менше роботи на одну людину. Позитив тільки, що уповноважена відчепилися від мене, не буде підганяти мене з діями.

Тому в 13.12 уповноважений не стояв над моєю душею, а я починав робити так як умів, так як мене навчили в таборі “Рован”.

На мене найшов запал. Чотири сховища для людей, але край треба два, щоб було де тримати новоприбулих з селян. Так би при достатній кількості ЗБР збудували б за 3 години, а вийшло значно більше, добре що к вечору збудували б. В 8 вечора одне сховище було готово.

Нехай в чотаря голова болить, чим зайняти тих козаків, у мене не було часу на них.

Всі наші потужності уходи на те будівництво, тому їжу використовували ще доставлену нам. Обов'язково треба, як можливо, утаємничуватися, ніяких нічних поставок, і так ризикуємо, що ворог про нас взнає. Тому вже на ранок 25 травня треба було створити ще один пошуковець, два ЗБР-и звільнилися від будівництва другого сховища. 10 козаків, з табору, були ще без житла, але вони терпіли. Ми рухалися вперед.

Пошуковець робити було значно важче за будівлю сховища, бо на відміну, там було треба певні атоми. Й коли пошуковець був готовий, у нас накопичились залишки породи.

Й ось, як грім серед чистого неба - мене відсторонили від керування чотом. Напруження і незадоволення мною було, я пішов на захоплення села Вєльє, але це тільки прискорило заколот, бо стало зрозуміло - як при моєму головування буде відбуватися війна. Я був здивований, подібного не припускав, що кращі, які були відібрані СБУ, можуть вчинити заколот, як чимсь незадоволенні прості, не фахові козаки. Спочатку я почав боротися з тим явищем, але вони були підтримані керівництвом табору “Рован”.

До подібних явищ я звик, тому склав би повноваження й відлетів до табору, та тільки була одна заковика — змістити мене мали право не так вже й багато людей, голова 1-шо Повітрянно-рухомого полку, Головний отаман Стрілець С. С. і чомусь отаман Криценко. Чому так, не питайте, й сам не розумію. Голова нашого полку одразу при зв'язку оголосив, що з могу боку порушень не було, я й далі залишаюся головою чоту, й це при тому, що його безпосередні зами підтримували заколотників. Я розгубився, не міг збагнути як мені діяти. Зрозуміло, що з Головним отаманом і з полковником Криценко ніхто не міг вийти на зв'язок. Отаман Криценко на зв'язок вийшов тільки коли я залишився сам, хорунжий Коваль всім повідомила, що то військова таємниця й що я один на те маю право. Не повірити — це мене дратувало.

- Це маячня, - одразу, що спромігся відповісти отаман, після моєї розповіді, - чотарь Лаврик виконуйте отриманий наказ.

- Я ..., - не встигши відповісти, як той мене перебив.

- Наказ видано Вам, так виконуйте.

- Але я...

- У мене нема часу гратися а ваші дурні ігри, передаю уповноваженому полковнику СБУ Стрільцю.

- Чотарь, це тимчасово, ми знаємо про незадоволенням особовим складом Вами як головуючим, але зрозумійте й Ви нас. Так вас відсторонено, але поки не заспокояться, та Ви й самі розумієте, у Вас нема певного досвіду в керуванні людьми, довгий час робили не за фахом, на відміну від ваших підлеглих. Такої підготовки, як у Вас, в інших нема, нікого не готували будувати окрему господарчу основу, ми в Вас дуже зацікавленні. Ніхто вас не буде замінювати, Ви так і залишаєтеся головою. Але будь ласка, хай це залишиться між нами, зменшиться, підіть зараз на уступки, приспіть їх увагу. Хай самі покерують, а коли засеруться, Ви з гордо піднятою головою займете місце голови чоту. А по-друге, чого так хвилюєтесь, ваш ЗБР вашим і залишається, сідайте й робіть.

Зв'язок обірвався. Я подумав, а й справді, чого я так розхвилювався, чи зарплатня моя зменшилася? Баба з воза — кобилі легше! Менше відповідальності. Хочуть воювати - нехай воюють, я наприклад, в бій не рвався, а дві нагороди отримав.

Та тільки умови їх мене не влаштували, я відмовився виконувати розпорядження нового голови Палемістіса, ще, й в мене зробили спробу забрати мій ЗБР. Та тільки він не завівся, бо запустити міг тільки я, тільки я міг дати його комусь, як було раніше, а зараз я пішов на принцип, вимкнув його. Мій бік прийняла тільки одна людина — уповноважена хорунжий Коваль, я ще тоді подумав, що виходить не така вже й погана людина, знайшлися, що прийняли мій бік.

Треба обмовитися, зрозуміло, що Ви читаєте розповідь мою, й щоб мати уяву про ті подій треба почути думку іншої сторони, та от тільки біда, історію пише переможець, де мої опоненти я не знаю, я робив спроби їх знайти, щоб вже після стількох років вони дали свій погляд, бо тоді проти їх аргументів я не тільки наїжачівся, а й банально не запам'ятав, докладав зусилля ті чужі думки приховати, але не знайшов. Треба читачу сказати — ну де Ви бачили, щоб хтось про себе погане сказав! От і я, розповідав як сам сприймав. Але зараз пишучі, я зробив спробу пригадати їх слова. Тому вибачайте, якщо слова моїх підлеглих будуть не логічні, логіка то не моя.

По-перше, це те, що я себе вважав самим розумним, та ще нікому нічого не дав сказати й ні до кого не прислухався, всі рішення приймав особисто. Це, наприклад, для мене не таємниця, на відміну від цих підлеглих, про цю мою ваду мені казалося не один раз, ще й того разу, коли ми пиляли дерева під Києвом (козаки казали). Те, що я не вмів спілкуватися з людьми.

По-друге, це те, що дуже навантажував я їх. Та й то можна було пережити. Я нікого не хвалив, постійно вказував на помилки, а вони на відміну, вже давно мали добрий авторитет в тому ж таки таборі “Рован”.