Розділ 19. Перші кроки.

День короткий, та ще й сонце не виглядало з-за хмар. Мені були потрібні потужності, та тільки де ти візьмеш їх, їжі обмаль, сонце не виглядає з-за хмар в ці зимові дні, хоч бери пали дрова, щоб обладунки могли хоч якось отримати потужності, та ще, щоб дістатися до тепла Землі треба було багато затратитися. Ні, я зробив велику дурість, що не повернувся під час бою в майстерні фірми й не відновився, а так прийдеться надовго тут залишитися. Мені стане в нагоді будь-яка жива сполука, де атоми нестабільні, хоч дрова, хоч торф, будь-що. Були ще потужності від вітру, а ще від течії води. Як тут не думай, а від річки я зараз залежав.

- Зінаїда!

- Що?

- Поклич мені Петра.

- Зараз.

Вона щось сказали вояку, той вийшов шукати січовика Петра.

- Ви мене кликали? - вже озвався Петро.

- Так. Тут, поблизу є якась річка?

- Случь.

- А вона, яка? Замерзла? Течія яка? Яке дно? Камінь, пісок, чи мул?

- Та Ви що! Случ не знаєте, вона тут не замерзає, камінь на дні!

- Та, ти що!

- Та, я Вам кажу!

У мене серце закалатало, зрадів.

От якби я міг встати, та хоч на обладунки подивитися. Та ще десь мої винтокрили зникли, паливо закінчилося, зв'язку з ними не було. Та тільки як це зробити? Я хоч випробувач і обладунки мали можливість відновлюватися, та тільки розгубився. Як можна прийняти рішення, не знаючи в якому стані устаткування, та ще треба керувати не фаховим, як йому пояснити, що робити? Без додаткових потужностей я ще буду довго лікуватися.

- Петре, ти міг би розвести багаття біля моїх обладунків, десь на два метра від них? Є чим?

- Знайду.

- Знайди. І нехай хтось постійно підтримує багаття.

Він пішов. Й я довгенько його чекав.

- Розвів. Якісь будуть подальші накази?

- Почекай, ще зарано.

Почекавши, й не отримавши набудків, я наказав ближче мої обладунки перенести до багаття, поки на півметра.

Так само. Ще на півметра наказав перенести. Дійшло до того, що майже в багаття покидав, нічого, вогонь багаття не знищить їх. Та тільки це означало що сонячні пристрої були зламані, за які я й боявся, так далеко просив покласти від вогню обладунки. Шкода, що отримав такі втрати. Та нічого, й це враховано, в вогні отримаю необхідні потужності, хоч багато чого й втрачу з обладунків.

От тоді тільки й з'явився зв'язок. Це налякало біля багаття січовиків, вони такого не бачили, щоб багаття миттєво згасло. Прибіг Петро переляканий, думаючі, що зробили велику шкоду. А шкоди не було, то запрацювали обладунки, різко забравши потужності, унеможливився подальше горіння.

- Все гаразд. Розпаліть багаття десь на півметра від обладунків, щоб ті й далі не згасили вогонь.

Зробили. Далі вже справа майстерності, рутина, треба зробити з наявного прилад, для отримання потужностей з річки. До того нудне створення й довге, що мені самому вбачалося, що кожен атом я переставляю. Я попрохав Петра взнати, чи є в них достатньо дротів, для того щоб закинути мій прилад в річку й приєднати до мого крицевого серця. Це не було проблемою, в них були, здивували мене, не чекав, що в ці часи достатньо дротів.

Варта біля вогнища змінювалася й на ранок пристрій був готовий, далі вже я запропонував свою допомогу, та ті тільки сказали, що я не при своєму розумі. Коли я на вечір піднявся, то вже їх здивував, ще не видужав остаточно, але вже міг ходити. Сходив подивився на залишки, більша частина матеріалу була на місці, то значить не треба знаходити в землі необхідне.

Можна було кинути всі свої потужності на відновлення, та то якось неприємно мені було робити, вони ж при обмежених можливостях зробили для мене все. Я зустрівся з полковником Коновальцем і наполіг на своїй допомозі. Їм було край потрібні ліки. Ліки так ліки, це для мене було неважко, все ж живі сполуки було легше зробити з повітря, чим щось з рідкий речовин, яких би я довго шукав в землі.

Я викликав якесь дивне зацікавлення, ще ніколи мені в рот так не заглядали. Був для усіх як якась казочка про доброго чаклуна. У мене була настанова пояснювати як воно працює, щоб викликати зацікавлення в отримання освіти в майбутньому, я ще повинен слугувати прикладом, що може наука, що я й робив. Тому помічників було навколо мене повно, місцеві хлоп'ята бігали немов шалені, виконуючи мої накази.

Я не міг сам піти шукати свої винтокрили, мені було потрібна підтримка, тому моє прохання зрозуміли не так — вони вирішили рушати в похід по запіллю білогвардійців.

Дякуючи залишкам Дієвої армії, знайшов я своїх розвідників; а далі вони пішли в свій похід, а я залишився. Допоміг ліками залишеним, а з наближенням поляків я повернувся в свій час, перед цим знайшовши все що належало моєму “Перуну”.