Розділ 15. Перші кроки.

Коли я опинився в листопаді 1919 році, я тільки що встиг - розгубитися. Готувалися. Вивчали цей період, була техніка. Ми все знали, хто й що буде робити. Але однаково це було несподіванкою для мене.

Йшов сніг, над головою висіли важкі чорні хмари, а земля було змерзлим і розбитим монолітом, роблячи будь-яке пересування неможливим, і тільки залізна дорога була єдиним шляхом. І вже було темно.

Ввечірі 27 листопада, поки ще в Староконстянтинові був уряд УНР, я з'явився між селами Воронківці і Григорівка, що перед містом. Я бачив, як дорогою й залізничним шляхом відступала Дієва Армія. Зупинив першого ліпшого вояка, чомусь мої обладунки нікого не лякали, може тризуб заспокоїв, може, банально, люди вморені. Йшли одягнені в чорні шапки з чорними шликами, чорні жупани, чорні штани, світло-сірі черкески, чорні чоботи. Й наказав йому передати своєму командиру, що Антон Криценко вершник бойового робота буде прикривати Староконстантинів. Той угукнув і пішов далі. Цікаво, передасть він моє повідомлення, чи ні? Але часу я не мав, я був розгублений, знаючи, що в такому стані зайві рухи, поки я не з'ясую необхідного, будуть з'їдати багато часу.

Я виконав наказане, хтось буде знати, що то за постріли і хто зупинив “білих”.

Можна було не відволікатися, тільки приділити всю увагу виконанню поставленого задання. Першим ділом — розвідка. Знайшовши відлюдне місце, я ввімкнув повітряні розвідники, маленькі гвинтокрили. Спочатку треба подивитися з повітря місцевість, темінь якраз мені не заважала - а тільки допомагало, бо моїх розвідників на темному небі не побачиш, без відповідних приладів.

Поки розвідка виходила на своє чергування — завантажив мапу, починав як завжди, збільшуючи цікаву ділянку. Так, зрозуміло, в Староконстантиніві залізничні шляхи розходяться в два боки, та й вузол шляхів, один на Кременець, інший на Білу Церкву. Наскільки важливі ці шляхи, я ще не зрозумів. Один шлях залізниці, на західну північ на Шепетівку, другий на східний південь в Калінівку. Так, нехай дороги для Громадянської війни не мають такої важливості, як в мої часи! А що з залізницею?

Ледве не забув! Треба ввімкнути попередження про наближення до мене, отак і вбили би, я б не зрозумів коли й з якого боку. Такої помилки треба в подальшому більше не допускати.

Залізницю прослідкував на схід, два рази були відгалуження, поки дійшов до Києва. З Києва відходило п'ять гілок залізниці. Далі пішов до Фастова, відгалуження, захотів подивитися де хто, де поляки, де “червоні” й “ білі”, й тільки помітив, що дата неправильно. Перезавантажив необхідний рік. От цікаво, а що сталося, аби я був відправлений за декілька хвилин до бою? Однозначно, не зміг би виконати завдання, бо досвіду в нікого ще не було керувати цим устаткуванням. Президент “Адамса” боявся виявити нас, що ми володіємо майстерністю не 20 століття. Тільки так ми могли отримати досвід. Нічого, потім на дослідження моїх дій розберемося й відпрацюємо розпорядок.

Повна дурість, “білим” нема потреби воювати далі, Староконстантинів не є вузловою і важливою одиницею. Вузол в Шепетівці контролюють поляки.

З шляхами розібралися, тобто з далеким поглядом.

До Староконстантинова два шляхи й дві гілки залізниці, тобто чотири шляхи до міста. Добре. Подивимося. Один розвідник показав, що я за річкою, що розділяє два залізничні шляхи й дорогу, виходило один гелікоптер контролює три шляхи. Це 1800 метрів. От би добре було, аби всі сили ворога проходили тут, переправа би мені добре допомогла, але був й інший шлях. Тут я, за розробленим розпорядком, був винен тримати основний бій, але перший бій повинен бути на іншому відтінку.

Так, якщо я з'ясував, на місці, де я, треба замовляти набої, поки для цього бою, бо треба було їх приховати. Я буду, завдяки цьому розвіднику, тримати під наглядом це сховище. Викопав яму, тоді відправив знак. Набої склав, засипав землею. Все далі. Взяв необхідні набої проти кінно-розвідної команди. Все готовий воювати.

Щоб перейти на відтінок, де треба дати бій кінно-розвідчій команді, треба налаштувати порядок “свій-чужий”, а то й набої витрачу, і своїх знищу. Час є. Де 1-й батальйон Сімферопольського офіцерського полку? Знайшов, закріпив зображення в пам'яті, хоч не всіх, але вже обчислювач сам з'ясує хто свій, цього достатньо. Треба знайти наших. Чорних запорожців я бачив, залишились СС-івці, Запорізька дивізія і Дорошенківський курінь. Тоді тільки я зрозумів всю важливість попередньої моєї появи, всі відпочивали, рухалися найменше.

Я знав приблизно хто де знаходиться. Вояки, як свої так і ворожі, були в пам'яті мого обчислювача, мені тільки залишалося закріпитися за ними. За цим і був я відправлений завчасно. Знав і переміщення кінно-розвідної команди, але в справжній історії, без мого втручання.

Я подивився, вже 6 годин відпрацював, все вистачить - умови домовленостей виконав, вісім годин роботи на добу. Але треба доробити роботу.

Один за одним гвинтокрили я направляв до себе дозаправити. Я повернусь в свій час, а ці розвідники залишатимуться тут, там ще й пальне в мій робот заллють. Основну підготовку я виконав, трішки обжився, подивився на умови за якими мені доведеться воювати. Попередив, що готовий повертатися, хлоп, і я вже в ангарі фірми. Здав повітряного піхотинця, і відправився додому відпочивати.

Завтра, в ту ж саму хвилину, що зник, я в 1919 році з'явлюся, вже в обладунках “Перуна”, для ведення бойових дій. Для стороннього спостерігача все буде відбуватися немов я нікуди не зникав, а тільки моментально змінився, й все. Я в фірмі був випробовувачем розробленої майстерності, й з сьогоднішнього дня ми почали випробовувати розробленні обладунки повітряного піхотинця важкого робота “Перун”. Можна сказати, що то майбутні панцерники, вони також мали двигуни, обчислювач, і багато приладів, від нічного зору до цілі утримування, які вже давно стали звичними, тільки двигун приводив в рух ті обладунки не передаючи потужність на коліщата, а живлячи м'язи робота. Повітряний піхотинець, як і сучасний танк був захищений від бактеріологічної й хімічної зброї, тому краще його б назвали морським піхотинцем, в тих обладунках можна було знаходитися дуже довго під водою, але все ж більше доправляти планували повітрям. Скоріше, приходилось одягати на себе того робота, ніж в нього залазити, спочатку черевики, а потім знизу в гору, шолом одягаючи останнім. Повпіх більше був схожим на обладунки середньовічного лицаря, мабуть, тому й не налякав на початку 20 століття вояк.