Розділ 14. Розповідь чотаря Лаврика В. В. Вступ до порядку “Визволення”.

Я і зараз, розповідаючи тут, не знаю, чи варто про це писати, чи краще залишити в таємниці.

В перші звільнюванні, було й таке, в таборі “”, я був запрошений на збори своєї політичної сили. Я приїхав в своєму попередньому урочистому однострої, мені заборонили вдягати однострій учбового закладу.

На відміну від мене, всі якось один одного знали, коли я й головуючих не знав, я стояв і не міг зважитися пройти перевірку, бо не мав ніяких паперів, що я в партії, тільки військовий квиток. Потім я побачив знайомого “Історика”, який йшов повз мене. Хоча я й його якось побоювався, але ніколи й в Сумах не давав йому спокою, постійно були у мене до нього питання, то й на цей раз я до нього звернувся. Він був здивований моїм острахом, бо як з'ясувалося — ні в кого не було ніяких паперів, ми всі були пов'язані особовими знайомствами, так з самого початку було зроблено.

Урочистості все не почалися, нічого ще не починалося, а я тинявся без діла нудьгуючи, бо приїхав завчасно, все-таки я не перебував в Києві постійно. При тому, що я вже давно в партії, спілкувався з однопартійцями рідко, я людина домашня, ніколи було займатися балачками. От тому я й стояв без діла, тоді як інші знаходили з ким побалакати. Хоч я й отримав нагороди, та так і залишився невідомим, тут були люди, в цьому оточенню, знаними, ще до перенесення в цей час.

Якось дочекався початку урочистостей.

Почалося з промови голови нашої партії:

- Шановні, я зібрав Вас тут і в цей час, щоб почати нову добу в існуванні нашої партії. Я був повідомлений про бажання Стрільця Степана Андрійовича змінити історію, але щоб зробити це можливим - я не мав можливості Вас повідомити. Ми пройшли випробування люстрацією, з нашої партії не всі потрапили сюди. Але зараз, хто тут сидить — це й є справжня наша єліта.

На Ваші плечі лягає велика відповідальність і важка робота о розбудові, я не злякаюся цих слів, - боєздатної нашої української армії, а в подальшому й Великої Русі. Не думайте, що ми перемогли, що наші вороги вже нас не можуть здолати. Ці технології, які зараз в наших руках, можуть легко з'явитися й в наших ворогів. Але нам треба боятися не зовнішніх ворогів, з ними все зрозуміло, вони одягнені в інший однострій, а треба знайти сили в середині себе, щоб дійти до перемоги, протидіяти внутрішнім ворогам, котрі будуть як Люцифер випробовувати кожного лицаря за Святу Русь. Вони будуть Вас і підставляти, не розуміючи, що їх боротьба за власні інтереси шкодить не тільки нам, а й їм. Будуть переконувати, що наша справа марна, бо більшість так не думає як Ви. У Вас і сама з'явиться зневіра за нашу справу, коли Ви побачити: як дехто буде займатися грабунками, вбивствами й ґвалтуванням, слухаючись сліпо тваринних інстинктів, коли власні товариші, з якими доведеться воювати, втратять на цій війні людське, й вийде справжнє тваринне нутро. На цій буде все, що було в інших війнах, без виключень. І от Вам прийдеться не зламатися й вийти людьми, повівши за собою інших, до нашої мети, вигнати з Русі остаточно Московську Орду.

Дякую, за те, що знайшли можливості прийти на ці збори. Й дякую за увагу.

Він сів на своє місце. Були виступи інших, яке відбуло недовго, бо як з'ясувалося, ми сюди приїхали не за тим, щоб слухати промови. Ми мали відпрацювати: що робити на випадок нашої поразки, як переховуватися, як знаходити один одного, як знову згуртовуватися й далі вести бій.

Людей розбили на фронти, тоді як я показавши свою перепустку, так і залишився не визначеним. Чомусь, тут мені приділяли якусь велику роль в подальших подіях, тому мій зв'язківець був серед вищого керівництва армії. До речі, я з ним приїхав, він перебував в таборі “Рован”, як і я. А на випадок втрати з ним зв'язку, я був навчений привітатися так, щоб обізнаний міг зрозуміти, що я цьому порядку, й ще я отримав Залізний Хрест, як ознаку нашого товариства.

Цей Залізний Хрест був дуже схожим на нагороду за обрисом, тому в подальшому він губився серед усіляких моїх золотого, срібного, бронзового й іншіх хрестів, відрізняючись простим виготовленням, з простого заліза, який міг би підробити кожен. Цей простий матеріал свідчив: що кожен вершник полишає власні амбіції заради Святої Віри, це й просто випробовування, чи зможе носити на своїх грудях непоказний грубо зроблений знак, який буде дуже виділятися на дорогому й вишуканому одязі, й так кидатися в очі серед майбутніх вишуканих прикрас. Кожен вершник, чи то характерник і вчитель повинен не забувати хто він, і за що простий народ дає такі можливості й багатства.

Треба сказати, мені особисто, той знак було носити приємно, я не розумів розповідей, як той знак комусь міг заважати. Я звик до злиднів, то може мої пращури звикли до розкоші, а то може й ні, бо ріс на розповідях, як мій прадід ходив в латаних штанях маючи й ліс, і ставок, окрім пашнини. Може правий покійний дід, що дорогі одяг і “іграшки” не ознака заможного пана, а ознака справжнього злидня, котрий всі гроші витрачає на можливість кинути в очі туман, не може зменшитися й в скрутну годину в багато чому собі не відмовить, не звик до справді важкої роботи, котрий краще всіх переконає, що його робота настільки важка, що ледве не в сраку його треба цілувати, й що за його роботу треба збільшити оплату. Й що роботу справжнього пана стає помітно, коли той уходить, знаходить іншу роботу собі, кидаючи цю, тоді з приходом стає зрозуміло, що окрім нього цього не може зробити ніхто, бо замість біганини й балаканини, він просто її робив. Дід казав, забери в людини все й подивися, тільки тоді можна було зрозуміти хто чого вартий, бо пан знову буде пан, він і в злиднях буде шукати шляхи як покращити свій стан, тоді як справжній злидень не обов'язково повинен не мати грошей, бува й такі часи, що дозволяється грабувати, й вони створюють великі статки. Та, тільки ті статки вони не в змозі передати дітям, якщо діти стали на них не схожими, гроші їх витрачаються не на розвиток, а на те як здивувати оточуючих, привернути увагу до своїх статків, тоді як пан краще приховає, щоб не дратувати інших.