Розділ 6. Продовження розповіді чотаря Лаврика.

Після чотирьох тижнів валки лісу, мій чот у складі сотні сотника Харченко перекинули на схід, у Київську область. Знов пиляли ліс. Сотня складалася тільки з двох чотів: мого і хорунжого Бондаренко, молодого хлопця тільки що після інституту, й охоронного рою хорунжого Біловола, скоріше для наведення в середині порядку, а не зовнішнього, як його рій називався. Старшин, як називалися офіцери в Дієвій Армії, було п’ятеро, окрім названих, був ще зам. командира сотні чотарь Іваненко. А старий мій керівник чотарь Обухів не був переведений до новоутвореної сотні.

І не встигли ще обжитися, тільки встигли викопати землянки й збудувати паркан, як в вечері 7 лютого мене запросив до себе хорунжий Біловол. Замкнувши двері з середині й наказавши нікого до себе не пускати. Він виставив на стіл пляшку горілки. Я сидів і байдуже дивився на ту пляшку.

- Тобі, що сотенний, - спитав я, - порадив розпити зі мною пляшку?

- Так, бо наша сварка заважає нормальній роботі. От і порадив розпити й порозумітися.

- А невже ми сваримося?

- А що ні?

- Гаразд, бачу розмова буде довгою. Ховай пляшку. Я не п’ю. Чай в тебе є?

- Є.

- Ось станови чайник, поп’ємо, посидимо і побалакаємо, щоб не було непорозумінь.

СБУ-шник налив воду у чайник і поставив на «буржуйку» грітися, та й ще підкинув дровенята. У нього було ще не зовсім тепло, хазяїн, мабуть, нещодавно й сам прийшов.

- Тільки попереджаю, що як співбесідник я поганий, тому і розмовляти не люблю, що бачу як співбесідника напружую. Цікаво, а в чому наш конфлікт проявляється?

- Ну, ми не розмовляємо, Ви зі мною непривітні й уникаєте зі мною зустрічатися.

- Дивні, ви всі якісь! Я так веду з усіма.

- А чому? Ми що Вам не приємні?

- Ось, дивись, ми тільки почали, а ти вже ображаєшся. Ми балакаємо немов на різних мовах. Я ж поки не виявляв і краплини агресії, а ти вже мене почав звинувачувати.

- Ви не праві, ми розмовляємо на одній мові!

- Гаразд, якщо хочеш випити, пий, я нікому не скажу. І перестань до мене звертатися на Ви.

- Чого це мені пити горілку?

Мене потихеньку розморювало тепло, й єдине чого хотілося, так це спати, а не вести розмову, та ще з молодим і запальним комісаром.

- Ну, не хочеш, не пий, - спокійно відповів я, - твоя справа. Знаєш, скільки живу, стільки дивуюсь: якщо я з кимось відмовляюся пити, так сприймають, думають, що я його товариством гидую, а потім записують у вороги. Образливо. А ти знаєш, добре, що ти мені відверто сказав, що в нас з тобою конфлікт. Я хоч взнав, що ти до мене маєш образу.

- Нема у мене до тебе образ! – той ще огризався.

- Ось і добре. Посидимо, порозуміємося, усе-таки одне діло в нас.

Чайник закипів і хазяїн налив чаю.

- Ти знаєш, чому я не п’ю горілки і самогон?

- Мабуть, хворі?

- От бачиш, можеш знаходити нормальну відповідь. А насправді, колись в 1996 році, коли навчався в інституті, я отруївся. Тоді в Харкові чомусь не було заводської горілки, продавали якусь суміш в ларьках. Це зараз в Україні її повно, губися в магазині яку узяти, а тоді багато чого не виробляли. От мої сусіди по кімнаті й вирішили обмити мою появу, в якості сусіда. Пили три дні ту горілку, чи то без досвіду, чи то горілка була неякісна, але більше пити напої під 40 градусів не можу. Вже якось і радий таким обставинам, зараз, коли друзі деякі розвелися з-за горілки, я отримую підтримку, що, іноді й то тільки на свята, випиваю пляшку коктейлю або трішки вина, вчасно зупиняюсь. Ти, от як, давно закінчив свій університет, чи як він там називається?

- Півроку. Я одразу пішов робити до СБУ.

- Тоді зрозуміло, чому ти вирішив миритися. Я гарантую, в моїй справі написано, яке моє ставлення до Вкраїни, так тільки тобі не відомо, що в мої роки не бігають з палаючими очима від патріотичного завзяття. Подивись і скажи, скільки у мене сивого волосся?

- Багато.

- А воно просто так не з’явилося. Наприклад, я не знаю чому у багатьох з’явилась безпідставна думка, що я не в захваті від подій і що ми в 1919 році. Я встаю рано, о 6 ранку, роблю, ще працюю, коли вже козаки відпочивають, або на нараді узгоджуємо подальші дії, або планую і оформлюю роботу на наступний день. Всі накази виконую, тільки сперечаюся на нараді, й поміть, дотримуюсь субординації, не ставлю під сумнів авторитет свого керівництва. Так, я це роблю з кислим обличчям, але й моя поведінка не схожа на колиханку настроїв, як у більшості, то від збудженого захвату, то до повного розчарування. А деякі, такі як ти, по молодості й відсутності досвіду, мій спокій сприймають як не любов до справи. Й це при тому, що мовчки, не проявляючи незадоволення, мерзну в лісі на морозі, живу в землянці, без звичної каналізації, водопроводу, електрики, позбавлений звичних розваг, як телебачення, газети й комп’ютера, з його багатими можливостями для моєї роботи.

- Забув. Добре, що нагадав. Ось, - він підскочив і поліз в ящик, - приймач і газета. Не безкоштовно, зрозуміло, буде вираховуватися. Це за бажанням. Приймач поки приймає одну хвилю, але підзаводиться ручкою, не треба ані розетки, ані батарейок. Та і газети можеш обирати, ось список доступних газет і журналів. Які хочеш – замовляй. Ця газета поки безкоштовно.

І поки комісар шукав списки періодичних видань, я узявши приймач і завів, як показували колись, чи то на Discovery, чи то по National Geographic, почув голос ведучого. Виходить Біловол казав правду, тай воно і не дивно, ми знаходилися не так вже далеко від Києва, на північь від нього, на правому березі Дніпра. А коли вже той дав список, я засів за вивчення, які видання доступні. Розмова закінчилася, бо мене повністю поглинув той список. Шкода, але того чого бажав не було, читати про політику я розучився, розчарувавшись в українській владі, в її потуранні росіянам, а періодичних журналів «Реальность фантастики» і «Открытия и гипотезы» не було. Але читати я хотів, тому і захотів подумати.