Розділ 1. Розповідь Лаврика В.В. Початок.

Вибори президента були призначенні на неділю 19 грудня 2012 року. Всі в Україні жили в очікуванні чогось страшного, бо з 2004, з Помаранчевої революції, Україна все більше розколювалася, були непримиренні прихильники Росії і так само України, але середина металася то до одних то до інших, “купуючись” на обіцянки швидко зробити Україну заможною. Але це не виходило, що у Ющенка з Тимошенко, що й у Януковича. Середина розчарувалася, бо їм хоч чорту Україну продати тільки б зробили життя як у казці, підняли пенсії з зарплатами і тому подібне. Янукович недосидів до кінця свого терміну, північ з заходом України піднялись. Всі знали, що середина не буде голосувати ні за помаранчевих ні за біло-блакитних, але альтернативи не було – або помаранчевий Стрілець Степан Андрійович, або Азаров Микола Янович. Це були дві одіозні постаті, але вони згуртували навколо себе: один прихильних дружби з Росією, а інший навпаки ворожих до Росії. Азаров був від «Партії регіонів», відверто захищав російські інтереси, так за 21 рік у владних структурах не оволодів українською мовою. А Стрілець був від оновленого блоку «Наша Україна», узявши на озброєння помаранчевий прапор з підковою. Схід і південь змогли швидко оговтатися, хоч і були розгублені після відсторонення Януковича , можна сказати, самі були незадоволенні Януковичем, з його стрімким падінням економіки України, тобто підтримали відсторонення, але як один стали проти кандидата в президенти Стрільця. Боротьбу очікували страшну, бо Янукович єдине що встиг - так це переписати конституцію, зробивши пост президента привабливим,президент тепер призначав уряд і керував країною, залишивши Верховній Раді створювати під його бажання закони. Стрільця там, на півдні і сході, неодмінно звали як СС Андрійович, малюючи як фашиста з американським прапором.

Хоч Стрілець і мав українське прізвище, ім’я та по батькові, але все життя прожив у США, тільки приїхав в Україну перед другою Помаранчевою революцією, й тільки в останні роки отримав українське громадянство. Його ще звинувачували і в першій Помаранчевій революції, як тоді гадали, що то він привів Ющенка в президенти за американські гроші. Але той виправдовувався, що до того ніяк непричетний, вступивши до лав «Нашої України» після обрання Ющенка президентом і підпавши під вплив його людей, приймав участь тільки у другій Помаранчевій революції, і якщо якісь долари вливались у другу революцію, то тільки його особисті гроші громадянина України, бо він був багатою людиною. На чому він зробив статки в США, або його батьки, то було науково-комерційною таємницею, але його фірма «Андерсон» в самій Америці користувалася не вельми привабливою репутацією, якби описати правильно, окультної і алхімічної фірми, але його послугами користувалися багаті і впливові люди світу, виключно по чиїсь рекомендації, викликаючи сміх у вчених не тільки всього світу але й в США. Його батько як і мати були, як це не дивно, уродженцями Сумщини, батько з такого дивного села як Лохнівщина Недрігайлівського району Сумської області, але не разу на батьківщині матері і батька він не з’являвся. Батько емігрував до США в Громадянську війну, а мати з американського табору в ФРН у місті Дортмунд після війни 1941-1945 років. Розмовляв Стрілець українською добре, як деякі в Україні так і не навчилися, але як і так зрозуміло, з акцентом ведучих «Голосу Америки».

Вже ніхто не думав, що «Наша Україна» не те що висуне одного найвірогіднішого кандидата у президенти, а й буде приймати участь у виборах, гадаючи, що ця партія доживає останні дні. Але сталося диво – «Наша Україна» розпочала другу Помаранчеву революцію, стрімко набираючи підтримку виборців і виставивши ще на вибори, після революції, нікому невідомого Стрільця Степана Андрійовича. І той не розтратив популярність «Нашої України», зміг заручитися підтримкою усіх без виключень проукраїнських партій, сама Тимошенко не захотіла з ним конкурувати, їздила по турам і закликала українців до останньої і вирішальної перемоги, кажучи, що тільки об’єднавшись зможемо перемогти. Це усіх дивувало, знаючи яка вона амбітна. Але це був факт, з проукраїнських партій ніхто з Стрільцем не конкурував, виступивши єдиною силою. Мабуть, зміг щось таке запропонувати, тим самим зацікавив його підтримати.

При тому що два табори були одноголосно підтримані у своїх регіонах, всі знали – переможе той хто зможе підтасувати вибори, це було ні для кого таємницею, що вибори будуть брудними, не дивлячись ні на що, головне перемога. РФ почала підготовку для надання допомоги Азарову, на випадок початку збройного протистояння.

Я Лаврик Володимир Вікторович народжений 1975 року в українському місті Суми, яке носило назву від російського слова «сумки», а отже, як і іншим людям що живуть на кордоні, де все перемішано, доволі рано стало питання: «Хто я, українець, чи росіянин?»; бо мене приймали як одні, так і інші, вважаючи за свого. Тоді, коли вперше я став перед вибором – стати українцем, чи то росіянином, я вчився у школі, розмовляв російською і не розумів літературної української мови, навчаючись від батьків і оточуючих виключно “суржику”. Й навіть те, що дядько мій одружився на гуцулці, не добавило біля мене людей що розмовляли українською, вона швидко перейшла на місцеву українську. Я вибрав Україну, й як мені не тяжко було від того вибору, але коріння роду я не захотів розрубати, не захотів стати росіянином, не захотів позбавлятися непривабливого українського прізвища, як я думав - від слова «равлик», я так і залишався тим жартівливим «гавриком». І тільки інститут закріпив у мене гордість за Україну, я гордився, що один з етнічних українців довів, що вона освідчення людина, отримавши диплом о вищий освіті з відзнакою, тоді як його колеги, які тягнулися до Росії, бо там живуть виключно розумні люди, а не “когутня” як у Вкраїні, пили горілку і отримали сині звичні дипломи. Й цією людиною був я. Й після я зрозумів, що тільки виключно своїми зусиллям я отримаю успіх, не працюючи по найму, а виключно працюючи на себе, у мене прокинулася козача кров моїх пращурів. І в той час, коли мої справи йшли погано, я не поспішав покидати власну справу. Ну, трішки збрехав, я уходив найматися за дипломом два рази, але першого разу я не закривав підприємництво в райвиконкомі, а другий раз я тільки радів після повернення у справу, що позбавився зайвої нерухомості, котра небагато давала прибутку. Тому, з чистою душею кажу, що зі своєї справи я не виходив! Друга робота виконробом на все життя мені відбила бажання влаштовуватися по найму, мене підлеглі вижили, зробивши мою роботу неможливою, й це на тлі того, що і проживання в Києві було важким. До чого я розказую про особисті образи? А тому, що все наше життя в Україні наповнене національним питанням (так і сверблять руки написати “народним питанням”, бо нація з латини народ). Треба дати опис домінуючого ядра моїх підлеглих, так, домінуючого, бо були і інші хлопці, але чомусь тільки ці нав'язували, змушуючи всіх пристосовуватися до них. Приїхали хлопці, ледве за 20 років, з села, розмовляючи далеко до літературної російської, де не де, а проскоче українське слово, а і самі туди, понадувалися як індики — ти наші погляди не чіпай, ми росіяни. І така непохитна віра, що я ворог, невідомо з якої підстави — чи то, що я м'який, не виявляючи характеру людей “простих” (підворіття), чи то, що розмовляю українською, чи то інша причина. Але з'явилося бажання не бути з тими “росіянами”, якось, їх культура не привабила мене, будь-яка інша культура, але не ця масова, яку несуть недолуга більшість з села. Дивина якась, не приваблює культура більшості, яка заповнила Київ, живучи там і менше року. Отак би і тягнутися, до того простого українського народу, який чомусь став соромитися власної культури і виявивши бажання долучитися до російської, власним прикладом показуючи — чим же так поганий український народ. Якщо їм було соромно за себе, вбачаючи себе єдиними носіями тієї української традиції, то я згоден, - культура нікчемна, але вибачте, це не привід бути в захваті від культури іншого народу, можна ж займатися власним самовихованням, розвитком!