Глава 23

Глава 23

Аргентина

Юрій Залізняк зупинив свій вибір для постіного проживання в Аргентині, тому що там була найбільша українська діаспора в триста тисяч осіб. Тут були українські церковні громади, культурні центри, школи і бібліотеки. Аргентина отримала свою незалежність від Іспанії в 1816 році після тривалої боротьби. Війна за незалежність закінчилася, а загроза нового вторгнення зникла до 1821 року. Проте основне питання, а саме створення стабільної форми правління, було невирішеним. Протягом наступного десятиліття Об'єднані провінції переживали стан анархії, якому сприяла війна з Бразилією 1825—1827 років. Бразилія зазнала поразки у конфлікті, що виник з причини територіальних претензій до Уругваю. Але й Аргентина не зуміла повернути Уругвай, і він перетворився на самостійну державу.

З початком Другої світової війни президент Аргентини Кастільйо дотримувався політики нейтралітету, хоча і був прихильником ідей Беніто Мусоліні і Франсіско Франко. Коли Національно-демократична партія, до якої він належав, висунула кандидатом в президенти Робустіано Патрона Костаса, Кастільйо не став заперечувати. Здавалося, Патрону Костасу була забезпечена перемога.

Проте, в результаті перевороту 4 червня 1943 року, проведеного під керівництвом військової верхівки, Кастільйо був скинутий. На чолі уряду, що складався з військових, встав генерал Педро Рамірес. Національний конгрес, що знаходився під контролем радикалів і соціалістів, був розпущений, в країні була введена цензура, і вибори вже не могли бути проведені.

Проте, новому уряду не вдалося заручитися підтримкою населення. Для вирішення питання підтримки група військових в межах нового уряду, на чолі з полковником Хуаном Пероном, на той час секретарем міністра оборони і головою Міністерства праці, почала активні дії. Після переговорів з керівниками робочого руху ця група вирішила добитися підтримки населення, розпочавши програму соціальних перетворень і поліпшення положення промислових робітників. Вже до середини 1944 року Перон користувався підтримкою більшості профспілок. Все це свідчило, що уряд буде дбати про своїх громадян.

Початок української громади Буенос-Айреса відноситься до часу, коли перші українські поселенці почали прибувати з Галичини 1897 року. Усі переселенці проходили через порт Буенос-Айреса та готелі для імігрантів. На сьогодні зберігся готель для емігрантів останній (1911 р.) — найстаріша збережена пам'ятка Буенос-Айреса, пов'язана з українцями. Частина українських емігрантів того часу залишалася в Буенос-Айресі чи його околицях. Першим місцем компактного проживання українських емігрантів поблизу Буенос-Айреса було містечко Док-Суд. Окрім емігрантів, у Буенос-Айресі також побувало чимало відомих українців того часу. У місті концертувала, а потім і одружилася відома українська оперна співачка Соломія Крушельницька. У місті зупинявся під час своєї подорожі до Південної Америки митрополит Андрій Шептицький. Існує будинок культурного товариства «Просвіта» в Буенос-Айресі. В лютому 1924 р. засновано першу українську організацію в провінції Буенос-Айрес — «Молоду Громаду» в Беріссо, а на початку серпня того ж року відкрито першу «Просвіту» в Буенос-Айресі. Згодом «Просвіта» в Буенос-Айресі стала центральною, а інші організації в Аргентині її філіями. Так столиця Аргентини стала офіційним центром української спільноти в країні. В передвоєнний час деякі українські організації набули власні домівки, які існують і по сьогодні, зокрема «Просвіта» по вулиці Солер. В період перед Другою світовою віною українська громада не мала своїх церков і служила по католицьким та іншим православним церквам. Місцем національної пам'яті українців є також цвинтар на передмісті Буенос-Айресу — місті Ланус, де похований, зокрема, член ОУН (б) Григорій Мацейко, який убив міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького за терор проти українців. В місті в залах, які винаймали українці, проводилися українські патріотичні та культурні заходи.

Юрій з родиною оселився в районі Буенос-Айреса під назвою Палермо, де проживало багато українців. Він купив невеличкий ресторан, зробив ремонт і заклад став давати прибуток. Кухня була в більшості українська. Маленьку доньку віддали в дитячий садочок. Життя на новому місці поступово налагоджувалось. Одночасно Юрій почав налагоджувати контакти і з місцевими віхідцями  з України. Він ходив в православну і католицькі церкви, прислухався, чи не почує українську мову. Це сталося майже на другий день. Літня пара виходила зі служби і жінка вимовила:

- Господи, бережи Україну!

- Ви з України? Як приємно зустріти земляків на чужині! – Вигукнув Юрій. – Я швейцарець, але мій батько з  полтавщини.

- Ми з Галичини. – Промовив чоловік. – Я Петро Сірський, а як вас звати?

- Моє ім’я Рудольф Абель. Я бував у Львові. Який він гарний! Там справжній український дух. Саме там я познайомився із членами ОУН. Вони справжні патріоти України.

- Тут теж є колишній член ОУН Григорій Мацейко. – Відповіла жінка.

- А чого колишній?

- ОУН заборонила  Мацейко займатися політичною діяльністю після атентату на Перацького.

- Я трохи займаюся журналістикою. Можно було б написати гарну статтю. Ви не могли б мене познайомити з Григорієм Мацейко?

- Та він же сьогодні був на службі. Приходьте в неділю і ми вас представимо.

Тепло подякувавши випадковим знайомим, Юрій вирішив створити в Аргентині мережу вірних людей, з якими зможе співпрацювати емігрантський уряд УНР.