Глава 22

Глава 22

Венесуела і подвійні агенти

Гуркіт якірного ланцюга і корабель «Ізабелла» пришвартувався. Розпрощавшись з приємним капітаном, Юрій дав йому на двісті доларів більше, ніж за угодою. Він зійшов на берег з родиною в столиці Венесуели Каракасі.

Каракас - це сервісний, банківський та торговий центр Венесуели: Фондова біржа Каракаса та PDVSA (найбільша компанія країни) має штаб-квартири у місті. Каракас також є культурною столицею Венесуели з безліччю ресторанів, театрів, музеїв і торгових центрів. Також Каракас вважається одним із найважливіших економічних та культурних центрів Латинської Америки; деякі з найвищих хмарочосів у Латинській Америці розташовані саме в Каракасі. Тому легенда Юрія про  відкриття тут філіалу Швейцарського банку не викликала підозри ні у капітана «Ізабели», ні у місцевої поліції.

Місто засноване іспанськими конкістадорами 25 липня 1567 року на місці селища індіанців племені Карака на висоті 900-1000 метрів над рівнем моря. До центру міста було з шістнадцять километрів і довелось взяти таксі. Смуглявий водій весь час говорив про кращі готелі і, очевидно, мав зиск з доставленних туди пасажирів. Він говорив без перестарнку.

- Кого я тільки не возив! Серед моїх клієнтів були міністри, мільйонери, туристи з США, кінозірки. А одного разу я возив підвипившого шпигуна. Він весь час скаржився, що саме завдяки йому союзники обдурили Гітлера і провели висадку в Нормандії. Його навіть нагородили, але потім забули.

- Та він напевно брехав. – Підтролив водія Юрій. – Як його звали?

- Ні! Не схоже. Він розповідав такі подробиці про британську МІ-5, називав призвища начальників, а звали його Хуан Пужоль. До речі, він живе в тому ж готелі, куди я вас везу.

- Ну, що ж. Буде можливість, то познайомлюсь з цим шпигуном. – Засміявся Юрій.

Залізняк не придав значення базіканню водія, який явно набивав собі ціну. В готелі Вальдорф адміністратор швидко заповнив готельну книгу і подав ключ. Саме в цей час до стойки підійшов лисуватий чоловік в окулярах з борідкою.

- Мені не було листа з Іспанії?

- Ні, сеньйор Пужоль.

Юрій ледь помітно здригнувся. Водій таксі казав правду. Залізняк краєм ока уважніше подивився на клієнта готелю. Він мав вигляд інтелігентної людини, але був дещо пригнічний. Швидко розібравши речі вся родина спустилась в ресторан. Маленька Оксана вередувала і не хотіла їсти кашу, а ближче до вікна сидів за келихом той самий Пужоль і дивився на краєвид за вікном . Було очевидно, що думками він далеко звідси. Юрій краєм ока спостерігав за незнайомцем. В ньому знову прокинувся інстинкт розвідника. Перед Залізняком було два шляхи: їхати до Канади, або в Бразилію. Уряд Української Народної Республіки переїхав до Канади, як і багато вояків УПА, але комуно-фашист Сталін вимагав їх видачі, брехливо звинувачуючи їх у співправці з німцями і убивстві євреїв. Цю брехню підхопила і лівацька преса, і було неясно, чи піде на це уряд Канади. Насправді ж винуватцем Холокосту разом з Гітлером був саме Сталін, який разом з фюрером розпочав Другу світову війну, спільно напавши на Польщу. Якби не було б війни, не було б і Холокосту.

Так пройшов тиждень. Пужоль інколи сам, а інколи з жінкою з’являвся в ресторані і було видно, що стосунки між ними напружені. Одного разу Юрій став свідком справжнього скандалу в ресторані між ними, після чого жінка пішла, а Пужоль підійшов до бару. Юрій підсів біля нього.

- Не звертайте уваги. – Промовив він. – Жінки всі такі. Краще вип’ємо.

- Ви не уявляєте, як мені все це набридло. Ми стільки років разом, пройшли через всю війну, а вона мені постійно влаштовує істерики, що не може жити в Іспанії.

- Я тільки з Валенсії. Два місяці там відпочивав. Які там гарні краєвиди і саме місто. Мене звуть Рудольф.

- Я Хуан і народився в Барселоні. Ви німець?

- Ні. Я швейцарець і тут по справам банку, але думаю залишитись жити.

- Ні в якому разі! Ця країна сама нестабільність. Тут постійні військові перевороти. Тому жінка і хоче в Іспанію, але мені туди не можна.

- Вам не подобається влада Франко?

- Не в тому справа. В Іспанії повно німецьких агентів СС і вони можуть мені помститися.

Хуан Пужоль був вже напідпитку і розкривав душу приємному співрозмовнику.

- Ви праві. Есесівці дуже жорстокі. Вони роздягнули до гола мого знайомого полковника Ганса Остера і в такому вигляді примусили його йти до шибениці. – Сказав Юрій.

- Ви знали полковника Остера?! – Вигукнув Хуан.

- Так. Він приїздив до Швейцарії і я ділився з ним інформацією по банківським переказам.

- Хочу вам признатися, що я був подвійним агентом абверу і одночасно британської МІ-5. Тепер про це вже можна говорити.

Я народився Барселоні 14 лютого 1912 року. Мій батько володів фабрикою з виробництва фарби. Я був третім із чотирьох дітей. У віці семи років я вступив до школи-інтернату Вальдемія, за 32 км від Барселони і навчався у цій школі чотири роки. Учням було дозволено залишати межі школи лише в неділю, за умови, що до них приїжджали гості, тому мій батько щотижня здійснював поїздки до мене. У віці тринадцяти років я перейшов у школу, що у Барселоні, і провчився у ній три роки. Після сварки з учителем я покинув навчання та найнявся учнем продавця до магазину. Мій батько помер 1931 року. Сім'я була добре забезпечена, але на початку громадянської війни в Іспанії фабрика була передана працівникам. Під час громадянської війни я із дружиною намагалися налагодити співпрацю з британськими та американськими спецслужбами, але ті відмовилися від наших послуг. Не залишивши надії бути корисним, я створив образ фанатично відданого диктатурі чиновника і став агентом абвера. Отримавши наказ від полковника Остера виїхати до Великобританії та завербувати додаткових агентів, я переїхав до Лісабона, а потім до Лондона, де створював підроблені звіти, дані для яких бралися із загальнодоступних джерел, включаючи путівник по Британії, розклад руху  поїздів, кінохроніку та рекламні оголошення в пресі. Незважаючи на те, що передана їм інформація не змогла б пройти ретельну перевірку, я придбав репутацію агента, що заслуговує на довіру. Для можливого пояснення причин виявлення німецькою розвідкою помилкової інформації я «сформував» агентурну мережу, на яку можна було б перекласти відповідальність. Британська контррозвідка МІ-5 прийняла мою пропозицію про співпрацю після того, як германці витратили значні ресурси, намагаючись вистежити вигаданий мною конвой. Я отримав агентурний псевдонім Гарбо і всю частину війни, що залишилася, з помічником Томмі Харісом розширювали вигадану агентурну мережу, яка до кінця війни «складалася» з двадцяти семи вигаданих агентів.