Хлопчина

На кухні невеличкого будинку,

Сім'я снідала тихенько.

Ось мати кароока,

а син синьоокий.

Була тиша. Настала година хвилини. 

Хвилини, яку запам'ятають усі,

Встала мати із сином своїм –

Вшанувати пошану героїв загиблих.

Загиблих за вільну державу, життя,

Щоб кожна родина в спокою жила.

Але... Не повернуться вони вже ніколи –

Життям заплативши велику ціну.

А хлопчина не знав.

Не знав нічого.  

Ні про батька свого, ні родичів своїх.        

  – " Матусю, чому ми встаємо в цю годину? Чому кожного дня ми вшановуємо загиблих?" – Хлопчик спитав.

Мати мовчала. Гірко мовчала, 

Поки на серці зростала рана. 

Рана того, кого кохала вона, але знала одне:

– " Вибач, мій сину, вибач,  Олексе. Відповідь відповісти не зможу тобі. Як прийде час дізнаєшся сам, а ні, то скажу тоді я тобі", – тихенько промовила матуся малечі.

Але хлопчик помітив біль в її очах,

Він розумів, що боляче їй.

"Але чому?" виникало питання в його маленькій душі.

Ось вечір настав. Настала година,

Година його улюбленого сну.

Хлопчина маленький тихенько заснув.

І проснулося диво йому!

Ангел! Ангел із крилами білосніжними,

Й сам вигляд цього ангела був,

Втомлений, але повні любові очей.

Синьоокий ангел дивився на нього,

І підійшовши, обійнявши хлопчину, прошепотів:

– " Бережи себе, Олексій. Бережи себе від брехні злої. Бережи себе і свою Батьківщину. Вона тобі друга мати, скажу я тобі".

Хлопчина поглянув на чітке обличчя гостя,

Який дивився з ласкою на нього,

В ньому він побачив лице того Героя,

Якого бачив на фотоальбомі.

І сльози хлопчини полилися від болі.

Зрозумівши чому його мати страждала,

І днями, і ночами він бачив як вона –

Над фотом схилившись, плакала вона.

І раптом хлопчина поглянув на Ангела,

Посміхнувся скрізь сльози, малий.

Тихенько промовив, щоб Ангел почув:

– "Татусю. Ми сумували за тобою"...