Жіночій зимовий одяг

У селянській хаті було визначено особливі місця для одягу: зимове верхнє
вбрання зберігали в коморі, а юпки та керсетки - на жердинах під стелею.
Насамперед, варто сказати, що верхній одяг українців виготовлявся переважно
із вовни. Колір сукна залежав від породи та віку овець, поширених у певній
місцевості. Крім того, суконний одяг чоловіків і жінок, зазвичай, був однаковим
по крою. Різниця часто була лише в кількості оздоби – жіночий більше
декорували різнокольоровими шнурами, вишивкою тощо. Популярністю
користувався і такий старовинний вид одягу як свита – довгополий приталений
верхній одяг із домотканого сукна. 
У жіночих і чоловічих свитах переважали сірий та білий кольори. Існувало
декілька видів свит, найчастіше виділяють такі: «з вусами», «з рясами» та зі
«зборами». «Вусами» називаються клинці, які вставлялися з обох боків свити.
Їх могло бути по одному, або по два на кожному боці. Другий вид свити – це
свита з «рясами». В таких свитах, замість клинців, з обох боків вшивали
шматок сукна, зібраний у хвилясті складки – «ряси». В побуті такі «ряси»
виготовлялися досить оригінальним способом. Склавши шматок сукна такими
««рясами», кравець змочував його водою і клав на дошку, що лежала на гарячій
печі, накривав іншою дошкою, а зверху ще клав три мішки збіжжя. Під таким
пресом сукно висихало і складки загладжувались досить міцно. Третій вид
свити – це свита зі зборами. Вона шилася «у стан» з великою кількістю складок
нижче талії. На Гуцульщина та Покутті широко побутували сердаки. Сердак –
верхній зимовий одяг з домотканого сукна коричневого або червоного кольору,
оздоблений кольоровими шнурами та дармовисами.  Їх носили як чоловіки
так і жінки. Сердак традиційно одягали поверх кептаря – хутряної безрукавки,
яку носили як в взимку, так і влітку. Жіночі зимові головні убори були
традиційними – різноманітні хустки та намітки. Причому, у барвисті хустки
«завивалися лише молодиці», а от літні жінки одягали намітки – стародавнє

вбрання заміжніх жінок, яке зав’язували навколо голови. На Бойківщині жінки
носили горсики — декоровані безрукавки без коміра, оздоблені гарусом,
склярусом і пацьорками. Горсики з валяної шерсті (повсті) мали назву
«Катанка». Дівчата, аби підкреслити красу фігури, одягали довгі приталені та
розкльошені знизу «польські» кожухи. Найчастіше кожухи були білими, іноді
їх фарбували в червоний або чорний колір. Кожен регіон мав свої вподобання:
на Чернігівщині полюбляли оранжево-коричневі кольори, на Черкащині —
червоно-коричневі. Нагольні (некриті) кожухи прикрашали вишивкою,
аплікаціями, в’юнками, шнурами та китицями із вовни. На Київщині великий
візерунок вишивають на правій ділянці, найпоширенішою основою є
рослинний візерунок. Подолу та манжети рукавів також прикрашені подібним
орнаментом. Охтирські та богодухівські кожухи мають оздоблення з боків,
спини та коміра. Кожен елемент декору виконує оберегову функцію: підкова і
зірка відвертають від пристріту, чарують і притягують удачу, а яблуко
символізує здоров'я, молодість і кохання. До речі, найчастіше виготовляли та
прикрашали кожухи чоловіки-кушніри, тому що для жінки ця справа є
заважкою. Загалом, нічого надто складного в подільському зимовому однострої
не було: за верхній одяг наші земляки мали кожухи або свити, на ногах –
чоботи, на голові – смушеві шапки (у чоловіків) та хустки (у жінок). Але були
цікаві нюанси та назви. 
Почнемо з чобіт. Носять довгі халави, юхти, чорні для чоловіків і червоні або
жовті для жінок. Дійсно, літні жінки ніколи не носять кольоровий одяг, а тільки
чорний. Зазвичай кожен подолянин мав дві пари чобіт: одні “нові” й одні
“підшивані” (або “пришиви”). Тут слід сказати, що “підшивані” не означає, що
вони були старі та залатані. Це теж було нове взуття – єдине, що до нового низу
пришивали стару халяву. Таким чином люди елементарно економили:
готуючись до чергової зими, купували у крамниці лише низ чоботів, а халяву
брали з тих, які носили минулого року. Звідти, до речі, й прижилося друге
значення слова “халява” - тобто, задарма. Зрозуміло, що “нові” чоботи одягали
на вихідні та свята, а “пришиви” – у повсякденні. Аби взуття не боялося снігу
та не пропускало води, його змащували дьогтем. Для захисту ніг від холоду

брали теплі онучі, а в сильний мороз – ноги натирали горілкою та обгортали у
грубий папір, а вже потім зверху – онучами.