Про «Е»-декларації

Пасажири з дітьми обговорюють шкільні події, уроки з математики за сьомий клас. Жартома пропоную розв’язати задачку. У розв’язання вмикаються і діти, і їхні матері. Задача:

Батько-чоботар посилає двох синів продати пару чобіт і призначає ціну – 25. Покупцями виявились двоє інвалідів, які купили кожний свій чобіт та заплатили по 12 з половиною. (12,5 + 12,5 = 25).

Коли сини принесли батьку назначені 25 і розповіли, кому були продані чоботи, батько обом синам дав по потиличнику та звинуватив у відсутності власного розуму.

– Негайно віднесіть їм по два п’ятдесят і вибачтесь перед тими нещасними!

По дорозі один з братів каже:

– Якщо ми їм повернемо по одному грошу, то вони вже будуть раді, а три проп’ємо. Не даремно ж ми ноги били?

Сказано – зроблено.

– Стій, – мовив потім другий брат, – я щось не розумію. Після того, як ми повернули інвалідам по одному грошу, у кожного з них витрати склали по 11 з половиною, тобто разом це 23, а трояк ми тільки що залишили у корчмі. (23+3=26). Звідки взявся зайвий гріш ? А уявляєш, якби сума контракту була в 25 мільйонів?

Уявляю. Пізніше ми таким чином заробили не тільки мільйони, а й мільярди! Не пропили в корчмі, як тоді трояк, а побудували палаци. Тепер же нас примушують вписати в декларації все добро. І натякають, мов звідки в бабці трудодні ? То хай прочитають розв’язання задачі про чоботи: тепер ми вже ж не чоботи продавали!

– А звідки взялись «не чоботи»? – запитують в’їдливо.

– Звідки-звідки! То є приватно-комерційна таємниця! (Бог послав).