Мисливська шурпа

Я не буду обтяжувати вас деталями приготування мисливських набоїв та розповідати, які пижі на сьогодні є кращі, а розповім про один епізод зі святкової, завершальної стадії полювання.

На нашу багаточисельну мисливську команду, в достатній кількості, тоді були заздалегідь придбані всі продовольчі компоненти для подальшого фізичного та душевного вдоволення.

Так, як один з наших, найвідданіших справі мисливства, звіробоїв мешкав на межі лісу та болота, в шевченківській хаті, то всі підсумкові збори ми завжди проводили в нього.

Якось на полюванні, таємно випивши кави ще до початку мисливської баталії, він загубив рушницю. Її ми довго і безрезультатно шукали, аж поки наш єгер не розсердився та не призначив невдаху довічним кашоваром. Той не сперечався, бо зброя, все одно, була втрачена, а ми йому, одинокому холостяку, приходились скоріше сім'єю, ніж друзями.

Потрібно додати, що дехто з наших слідопитів називав кашовара коком бо той колись служив на флоті. До речі, ми інколи й самі ходимо на гумових човнах по прилеглих ставках. Цього разу, поки колектив перебував на полюванні, коку було поставлено завдання: приготувати шурпу.

Полювання було вдалим: ніхто не заблукав, не впав у воду, нікого не засмоктало в трясовину, ми не втратили майно, не прокололи гумові чоботи, а декому ще й дичину вдалося здобути.

На глиняній долівці чулана, в хаті нашого кока, який був облаштований під камбуз, знаходилась газова плита балонного живлення, ослін, невеликий стіл, табуретка та відро води на ній.

В залі стояв, потемнілий від часу, дубовий стіл та дві лави в стилі сільського раціоналізму.

Наші банкетні засідання, частіше всього, відбувалися при світлі антикварної гасової лампи шістнадцятого номера, бо електричні дроти до хати завжди були обірвані. А от камбуз окремого освітлення не мав, він підсвічувався тільки тоді, коли працювала газова плита. Достойних слів, щоб сформулювати рівень апетиту мисливців, після багатогодинних гонок рідними просторами немає. Це хижі звірі. Миски і пляшки порожніли на очах, але найбільша увага приділялася шурпі.

"Це ж який потрібно мати кулінарний талант, щоб просте м'ясо перетворити в такий шедевр?!" – лунали вигуки. Я, коли дещо наситився, то впіймав у шурпі пікантний аромат якоїсь дивної, невідомої приправи, що віддалено нагадувала гриби домашнього посолу.

Кок, втомлений тяжкою кухарською роботою, після третьої чарки заснув і мені, як наймолодшому по віку і статусу, випала честь наповнити спорожнілі миски шурпою. Зайшовши на камбуз і призвичаївшись до його освітлення, я завмер. На плиті стояла сорокалітрова каструля без кришки з, ще доволі, великою кількістю шурпи. Зовнішня поверхня каструлі мала явні сліди недавнього виварювання в ній білизни.

На незначній висоті від дна, отвір, що утворився після пошкодження емалі та агресивної дії корозії, був заткнутий брудним синтетичним носком виробництва невідомої панчішної фабрики.

Розчаровувати нашу гучну братію звісткою про закінчення шурпи я не міг, бо їли ми її тут не вперше і всі знають, скільки буває готового продукту з двох повних пакетів сирого м'яса. Сусід за столом запитав мене: "Ти чого п'єш, а не їси?", то я вдав, що налаштувався підхопити пісню, яку вже горлали на протилежному боці світлиці.

Пізніше, коли я чув, будь де, про шурпу чи про рецепти її приготування, спочатку завмирав, а потім категорично стверджував: "Істинної шурпи ви не куштували!"

P.S.

Ледве не забув. Лік районного спостерігача, що відповідав за втримання полювання в межах законності, ми завантажили в чатуючий транспортний засіб, поруч поклали його долю від мисливської здобичі та провели напутнім словом: "З Богом, до наступного полювання!"

26.08.2006