СІЛЬСЬКІ ВІСТІ

Передмова

Чорнобриве на Київщині – село типове. Є вулиця козака Мамая (у минулому К. Маркса), є ферма, є Іван, Марія, Свєтка. Є кури, гуси, свині, корови, бугай є, але це речі статичні, у цьому ж випадку все назване пов’язане місцем, теперішнім часом та певними таємними, для стороннього ока, подіями, про які й розповідь.

СВЄТКА:

-Ніч, темно, хоч око виколи. Робочий час на фермі, де ми працюємо з Іваном, закінчився, і ми прямуємо додому. Я то прямую, а Іван із мішком обмішки, вкраденої на фермі, хилитається з боку на бік, бо п’янющий в дим – з фуражиром обмивали останню п’ятницю на цьому тижні. До хати недалеко, вже потяглися різновисокі та різнопохилені тини. На вулиці відлига, і дорога, ще більше, ніж звичайно, слизька. Чи дотягне до «бази» Іван?

Не дотяг, підсковзнувся і гепнувся разом з обмішкою на вогку і прохолодну з наліддю землю.

Одночасно обидва вантажі мені додому не дотягти, тож буду їх доправляти по черзі. Мішок з обмішкою понесу першим, щоб той не набрався вологи, а потім повернуся по Івана. На вулиці не холодно, кажу ж, відлига, і йому буде навіть корисно: трохи протверезіє. Та й мама покійні колись радили, що всі чоловіки – це козаки і, на відміну від гаманців з грішми, ніколи не губляться.

Повернулася я по Івана, а його немає. Я сюди, я туди – нема! Ну, куди він міг подітися? Як крізь землю провалився. Але що це під тином? Я ж свій мішок до двору вже віднесла. Може цей клумак хтось загубив, і втрату в темряві не помітили? Ну, не пропадати ж добру, то віднесла і його до себе в повітку.

Прождала я трохи Івана та, втомлена, провалилася в сон.

МАРІЯ:

-Коли Іван із Свєткою похиталися додому, я іще затрималася на фермі ненадовго, а потім прив’язала свій мішок з обмішкою на санчата і, тримаючись від них трохи на відстані, також рушила в село.

Корми «тирять» усі, але затаємничуються і на ранок напускають на себе такий чесний і невинний вигляд, що хоч ікони пиши. Подейкують, нібито святий Л.І Брежнєв неофіційно дріб’язкові крадіжки дозволив – як не крути, а люди ми державні.

Щодо Івана, то чи йому повилазило, що він мене не помічав і не помічає? Все на чужих кидається. Якось прибилася до нашого села одна, так, нічого собі, то він відразу до неї, а батькам каже: «Я буду з нею жити». Ще б нічого, що з дитям, але ж ледача яка!

Поїхав Іван на її «малу родіну» з батьками знайомитися, узнав у місцевому кафе про бойове минуле своєї «ізбранниці» і, як уже там трапилось, повернувся назад з новою судженою, Свєткою. Хай Свєтка не така яскрава, як та попередниця, але навіжена до роботи. І вдома, і на фермі. Її портрет висить на Дошці пошани, нагороджена багатодюймовим плазмовим телевізором ну, і таке інше…

Тож іду я за ними, іду і бачу – щось у темряві лежить біля чийогось тину. Придивилась – Іван. П’яний у смерть і спить на холоді. Я тоді швиденько скинула клунок із санчат, перекотила на них Івана і хутко перевезла до свого сирітського дому. Ну, і що тут неправильно? Хтось загубив, а я знайшла! От ви, якщо біля тину побачите сто гривень, які валяються загублені, їх не підберете? Отож!

ІВАН:

-Світало.

Прокидаюсь я і бачу – щось не так. Якщо я лежу на правому боці, то з нашого дивана, прямо переді мною буде вікно, а тут стіна з чужими шпалерами. Та й стеля не така висока, як у моїй спальні. Перевертаюсь на лівий бік і бачу перед собою таку красуню, що аж очі засліпило.

Може, я все ще сплю? Торкаюсь її атласного, теплого плеча, перевертаю до себе обличчям, вдихаю і задихаюсь від аромату кіс. Опам’ятався і видихнув тільки через три доби. Десь у підсвідомості гризло нагадування про Свєтку, чисельне домашнє господарство. Особливо чомусь не про курей і гусей, не про поросну свиноматку, а про мою гордість – бугая Буяна.

Останнім часом бугай як явище став екзотикою. Запліднення корів давно стало штучним, а коли сільські жінки виявили, що штучність у такому ділі робить ще молоду корову хронічною ялівкою, спонукало мене завести бугая. Для загального блага, а мені для бізнесу. Та що це він в’ївся мені в мозок, той бугай?

Чув, як Марія телефонувала в наш фельдшерський пункт своїй добрій знайомій, скаржилась на зиму, слякоту та епідемію грипу.

Вечір уже близько. Козаки як зникають ночами, так ночами і з’являються. Прямо з темряви до своєї домівки.

Післямова

Через кілька днів після цих подій Іван зайшов у сіни своєї оселі і почув гучну, ніби через мегафон, суперечку. Це лаються, при високому ступені напруги з елементами рукоприкладства, Свєтка і Марія. Дідок, який виступав у ролі посередника мирової угоди, людина в селі шанована за вік і мудрість, забився із переляку в куток, за диваном.

Недопита пляшка самогону і надкушені квашені огірки показують, що розмова спочатку була мирною, а потім:

-Правду люди кажуть, що після третьої чарки ти стаєш дура-дурою, і Іван дозволяє тобі пити тільки дві!

-Сама ти дурна, як …!

-Мовчи! Івана мені віддай, достатньо йому з тобою мучитись, дурочкою!

-То чого ж він тебе не взяв, як ти така вже розумна!

-Не твоє діло! Ти хоч обмішку поверни, ту, що спритно підхопила!

-Немає! Її свині, на тебе схожі, давно поїли!

Такої образи Марія стерпіти вже не змогла і вчепилася Свєтці в коси, а Свєтка, як могла, дряпала їй пику.

Якраз в епогей суперницької дискусії і в епіцентр події хутко зайшов Іван та миротворчо, двома руками розвів супротивниць у різні боки. Вони ще пручались, та сили були нерівні. Після шторму завжди настає штиль.