Сашко – це я

Мені поки що чотири роки. Живу я в селі. Старший командир у нашій хаті Дід. Недавно я зрозумів, що його ім’я Микола, а так він – Дід. А я – Сашко.

У нас дві баби. Одна баба – це мати моєї баби, а друга баба – це мати мого батька і моєї тітки.

Діду підкоряються усі: обидві баби, мій батько й мати, тітка з її чоловіком. Діда слухаються Дружок і Барсік. Барсік на всіх гавкає, а до Діда лащиться. Це через те, що Дід поставив нову будку. У будку і я залажу, коли є нагода. Коли ми втрьох ховаємося в будку, то Барсік і Дружок весь час хочуть мене лизнути, а я на них серджусь.

Коли я роблю щось не так, то Дід мене не лає, а тільки страхітливо зиркає. У таку мить від нього навіть кури ховаються на подвір’ї.

Я думаю, що наш Дід – Гетьман. Так на нього сказала старша баба, коли він, після бабиного падіння в курнику, заборонив їй виходити з хати. Тут я Діду допоміг – сховав бабин ціпок!

Інколи Дід дозволяє мені посмикати все в його автомобілі та помріяти. А ще Дід дозволяє лежати вдень на його постелі. Я тоді підпихаю високо під голову подушку, опираюсь щокою на свій кулак і кажу: «Так, скільки ж нам іще потрібно купити цементу?..»

Недавно ми з меншою бабою ходили до ставка. По дорозі я запитав бабу, чи скаже вона Діду, що я слухався? Вона пообіцяла. Я підожду, коли вона це зробить, а Діду потім скажу, що такої іграшки ще й не бачив. Дід здогадається, про що це я. Окрім Діда, я ні в кого нічого не прошу, бо в них немає грошей.

Якось уранці, коли всі спали, я через щілину бачив, як Дід передивлявся гроші, підіймав догори очі і ворушив губами – думав, скільки мені купити жуйок з наклейками за мою слухняність.

У мене, коли я виросту, буде таке саме пузо, як у Діда.

***

Підріс я трохи, але до школи іще не ходив. Сів якось я ввечері біля Діда і попросив розповісти про його дитинство. Дід посміхнувся загадково і повагом каже:

«Дивлюся я на тебе, Сашко, і себе бачу ще малим. Пам'ять моя сягає в глибину аж до трьох з половиною років, бо хрестили мене в такому віці.

Баба моя, Христя Іванівна, набожність мала своєрідну. Так, аби підкріпити наміри отця Григорія присвоїти мені таке достойне ім’я, як Микола, віднесла попаді дві грудки коров’ячого масла і глечик сметани.

Ритуал мого хрещення в церкві відбувався у неділю після закінчення основної частини ранкової служби. На руках у мого батька хрещеного я вів себе дуже неспокійно, то мене відпустили трохи погуляти в межах храму Божого.

Знайшли мене сплячим біля кошовок прихожанок з «подношеніями» для батюшки. Сили, аби відірвати кільце домашньої ковбаси від цілого кружка і повністю з’їсти, у мене, на мої неповні чотири роки, виявилося достатньо. Тут я й заснув.

Батько мій, Іван, по причині моїх злочинних дій, з отцем Григорієм потоваришував. Вони часто у нас вдома випивали, а потім співали пісень. Я їм завжди підспівував, а батюшка мене хвалили.

Спочатку співали улюблену пісню отця Григорія «Ой, чий то кінь стоїть…», а вже потім батькову «Звонок звенит, и нам пора расстаться…». Батюшка на текст батькової пісні уваги не звертав, а під її мелодію підтикав рясу за широкий армійський ремінь, розтаємничував галіфе та хромові чоботи на собі і пускався навприсядки в танок.

Одного разу, коли батюшка порадили мені, як підросту, ходити в церковний хор, я запитав: «А в хорі вашому тільки співають чи й танцюють», то одержав від батька підпотиличника. Без пояснень.

А ще пам’ятаю, невдовзі після мого хрещення, мати попідбілювала пічну кіптяву, і, поки виносила відро з вапном, я знайшов, схований за піччю, віхоть та з помийного відра «поперебілював» усю її роботу. Мати потім казали, що все саме найгірше в дітях усього села, а може, й району, зібрано в мені.

Ти, Сашко, питаєш, чи слухняний я був. Ну, два рази однакової шкоди не робив – батько не дозволяв. Ладно, біжи на вулицю та рости розумним».

***

Побіг Сашко, а мене спогади не покидають.

Вдома кожного ранку всі курки бували мною перещупані, і я знав, скільки буде знесено яєць, аби частину з них, як єдину валюту, віднести в місцеву крамницю на обмін. Спочатку міняв на карамельки, а пізніше на махорку, яка коштувала шість копійок – еквівалент двох яєць.

Якось наша зграя «отроків» розвідала в одного хазяйновитого жителя дозрілу полуницю, то вночі ми йому її витовкли.

Покарання за цей вчинок одержав лише Вітя Комарник, як найменш спритний серед нас. Чи то в господаря у дворі не було кропиви, чи то він не знав про її лікувальні властивості, бо нашого побратима було посаджено без штанів на вулик з бджолами. Бджолам так не сподобалася нова «кришка»!

Алергію на полуниці ми компенсували, як я вже начитаним зрозумів, ієзуїтським методом.

Стало відомо, що господар прибудовує до печі плиту з лежанкою. Робота ця по тривалості не для одного дня, то ми, коли його не було вдома, поклали зверху на бовдур кусок скла. Бовдур – це така кінцівка димоходу, що стирчить над дахом.

Коли «Полуничник» затопив споруджену плиту, то тяги не виявилося, дим пішов у хату. Затопив піч, яка до цього справно працювала – тяги немає. Отже дефект є спільним і для печі, і для плити.

Пошуки причини нетяги були довгі й нервові. Нарешті був розібраний лежак на горищі, дісталися до вертикальної частини димоходу, але й він виявився «без затору» - через наше скло ясніло небо. Отже, забито десь раніше по ходу диму.

У ті часи послугами психолога люди не користувалися, а жаль. В аналогічній ситуації він і вам би знадобився, якби прийшлося кілька разів розбирати і знову складати піч.

Допомогла бабця-ворожка, яка поставила діагноз: пороблено на піч, нечиста сила (тобто я) не випускає дим із хати. Допомога була слушною – скло тріснуло, посипалося і відкрило вихід диму.

Правду мати казала, що в мені тоді сиділо щось незвичайне, але чому зараз затуманило очі від спогадів і жалю за незворотньо промайнулим?