«Бе – са – ме …»

Дорога була довгою, то щоб заповнити мовчанку, пані сама порушила її:

-Ви місцевий?

-Так.

Говорила російською з не нашим, некиївським акцентом. Чи то брянським, чи то рязанськими.

Бачу, засмучена чимось. Боковим зором роздивляюсь її. Молода ще, років сорока, білява, гарне обличчя. По одягу бачу, що не міська. Це видно і по натруджених руках:

-А Ви що, в наших краях уперше? – питаю.

-Уперше і, мабуть, востаннє.

-Чому так? Не сподобалось?

-Та ні, справа в іншому.

І тут повінню полилася її розповідь.

-Служив у нас з ваших країв дуже красивий, розумний, молодий і неодружений хлопець. Сержант, три лички. Кохання наше не знало меж. Якби берези і ялини моїх лісів могли розмовляти, то засвідчили б це. Так трапилось, що наші побачення дуже часто супроводжувала чужа, але така рідна і глибока мелодія. «Бе-са-ме…»

Служба у мого сержанта закінчувалася, а мене охоплювала тривога й туга. Він же підбадьорював мене: «Не журись, з’їжджу додому і повернуся зі сватами. Жди».

Ждала, плакала, писала листи, але у відповідь було німе мовчання.

Спливав час. Народила сина і все виглядала свого сержанта, та марно.

Вийшла заміж, розлучилася. П’яниця.

Давно вже немає Союзу, виріс мій син. Наш син. Йому самому вже скоро на службу, і я спробувала ще раз зайти в таку швидкоплинну ріку життя.

І ось я тут, в його селі, та немає вже мого коханого. Вірніше він є, але в неповерненні.

Добрі люди розповіли, що листи перехоплювала його мати, нищила їх і все нашіптувала сину одружитися зі своєю, сільською. Про мою вагітність він не знав, то, мабуть, тому і поступив легковажно. А може, і я ідеалізувала наше кохання.

Одружився. Невдало, дітей не було. Поступово опустився на саме дно. Таке саме дно, як і мій, той, що розлучилася. Хіба є щось глибше дна?

Отже, повертаюсь я. Одна. Спустошена і сумна. Дома чекає син.

На залізничному вокзалі я допоміг вийти із авто, подав речі: «Пробачте, що так швидко закінчилась дорога».

На зворотному шляху у свідомості весь час звучала її розповідь і така чудова мелодія «Бе-са-ме…»

«Я вам пою песню свою,
Не возражайте, не надо,
В памяти вашей вновь зазвучит 
Давний мотив серенады…»

 (лист)

За що так ти мене мучиш?
Жалісно скімлить в душі моїй скрипка сумна.
Як полин, є смак розлуки,
Бачиш тополю – то я на узбіччі одна.

Ти пригадай наші перші побачення у вересневім гаю,
Де горобине полум’я красило пісню щасливу мою.

За що ці випали муки?!
Нащо поїхав ти в дивну, чужу далину?!
А мене тут, при дорозі,
Вітер дощами полоще вже котру весну.

Перегоріло на вітрі багаття те: милий, в далекім краю,
Може, забув чи іще пам’ятаєш ти любу дівчину свою?

Я тебе жду – не діждуся,
Знаю, не вернеш минулого днів і ночей.
І, мабуть, не повернути
Сяйво щасливих і ясних жіночих очей.

Та не прошу, не молю, не благаю я, а в заповітнім гаю
Синові нашому розповідаю все про Україну твою.