Дорога додому

Дорога з Кагарлицького краю в бік Обухівщини пустельно пролягала через Слободу, Халчу, Зікрачі, аж поки не з’явилася Стрітівка. Стрітівка – це ж не символ розлуки, а місце зустрічі, побачення, стрітення.

Стрітення як православне свято, стрітення як пам'ять про можливі зустрічі в цих місцях українських гетьманів зі своїми полковниками чи з тимчасовими спільниками проти тимчасових супротивників. Хтозна. Варіантів багато. А може, тут зустрічались кобзарі на битому шляху у супроводі своїх маленьких зрячих поводирів, і тепер тут живе кобзарська школа?

Зимова дорога кволо плине далі, а Стрітівка вже не покидає роздуми про село, свою дорогу додому, яка у кожного своя.

Показалось село, ось засніжений став,
Давня пам’ять в минуле вернеться:
В цім краю я дорогу далеку почав,
Моє рідне село так чудово зоветься.

В його назві любов я завжди зустрічав,
Про кохання у ньому, звичайно, ідеться.
Скільки літ я в уяві його воскресав,
А побачив – то серце так радісно б’ється!

Тут дитинство моє, тут я череду пас,
Бачу – мати стоїть на хрещатому розі
І покірно молитву шепоче за нас,
Щоб червоний рушник не зчорнів передчас
В довгій-довгій додому дорозі.

І замерзле вікно, й «ровчака» течія,
Стріха, вишні в саду, і побілена стеля –
Простяглась у безмежність дорога моя
Із батьківської нашої хати-оселі.

Пригадались пісні про журбу і печаль,
Про надію, любов і про горе,
Не забулись чужих слів признання, як жаль,
Що зустрів він тебе, моя зоре…

На долонях село і засніжений став,
Знову пам'ять минулим озветься:
В цім краю я дорогу далеку почав,
Моє рідне село так чудово зоветься.