7.10. Український мурал в Корку

В березні 2022 року в Корк приїхала українська біженка, любителька живопису Еліса Бабкіна разом із сім’єю. Так трапилося, що вона стала ініціатором і натхненником створення в Корку прекрасного муралу з українськими соняхами. Даємо їй слово.

“Корк - місто маленьке, тому багато проектів народжуються саме тому що люди знайомлять своїх креативних друзів з ініціаторами ідей і тоді трапляється мистецтво. На той час я працювала в центрі для мігрантів та біженців під назвою Наск.

Одного дня ми обідали з колегою в кафе Myo, колега особисто знав власника кафе і розповів мені про те, що вони шукають художників щоб перетворити стару стіну кафе на міні-галерею. Я з радістю погодилася на такий проект і вже через декілька днів я, власник кафе Ліам та ще один художник - Том Кемпбелл обговорювали ідеі і планували проект. Ліам отримав дозвіл від місцевого самоврядування та ми почали ділитися ідеями. Ліаму хотілося намалювати щось саме повязане з Україною і зробити з того міні проект - так народилася думка зібрати діток що нещодавно приїхали до Ірландіі з України та дати їм змогу створити мурал-нагадування про рідну землю. Довго не думаючи, ми вирішили що соняшники - це прекрасний символ України і буде чудово відтворити асоціацію украінського прапора на стіні у вигляді соняшникового поля. На щастя, мої батьки вже знали декількох українців що приїхали до Корку”.

Продовження історії було таким. Елісини батьки знали Тетяну Кожуркіну і всю її сім’ю - доньку і двох внучок. Саме через цю сім’ю були знайдені українські діти, які жили зі своїми батьками у хостелі неподалік.

Художник Том Кемпбел (ліворуч) і Ліам (праворуч) проводять в кав’ярні “Myo” попереднє навчання українських дітей малювати мурал. 15.06.22 року. Кав’ярня “Myo”. Фото Т.Кожуркіної

Тетяна Кожуркіна все життя пропрацювала в дитсадах Запоріжжя. Вона розказала про це так.

“Батьки Ліси розповіли мені, що у неї є гарна ідея щодо муралу в Корку. Але для участі в проєкті потрібно більше дітей. Я згодилася допомогти, бо мала двох онучок, а вони мали друзів. На першу нашу зустріч з художником Томом в кафе Ліама «Myo” прийшов цілий колектив дітей і мам. Ліам пригощав нас смаколиками і напоями, Том грав на укулеле, щось співав, було весело. Потім на підлозі розстелили паперовий рулон і запропонували дітям щось намалювати . Дали справжні професійні пензлики з білячої шерсті і чорну фарбу. Поки дорослі спілкувалися, діти спокійно малювали. Але потім мені стало не по собі, бо дехто з дітей почав штрикати пензлем в свій малюнок, агресивно заляпувати його фарбами. Бо на малюнках була війна, літаки, танки, дракони, зруйновані будинки, люди зі зброєю. І все це дітьми різко закреслювалося, знищувалося, зникало під шарами чорної фарби. Це так, напевне, далася взнаки психологічна травма, якої зазнали діти, що побачили війну.

Пройшло вже майже два роки, і ця картина ще й досі стоїть перед очима. Але добрий, світлий проєкт творчіх дорослих два місяці лікував дитячі серця кольоровими фарбами, добротою, смаколиками, допомагав дітям повірити, що світло завжди перемагає пітьму.

Початок роботи над муралом: художник Том Кемпбел і українські діти. 15.06.22 року. Фото Т.Кожуркіної.

Коли ми малювали соняхи на зовнішній стіні кафе, у вузькому провулку, то брали інтервʼю у людей, що проходили по сходах повз нас. Задавали одне питання: «як ви ставитеся до такої ідеї?» Перехожі відповідали дуже позитивно, питали з якої художньої школи наші діти і хто їхній вчитель. Мурал дійсно виглядає поофесійно. Але головне те, що стіна (мурал) наче сяє добром дорослих Ірландії та України, а також теплом просвітлілих душ українських дітей.”

Еліса Бабкіна і діти біля закінченого муралу. 15.06.22 року. Біля кав’ярні “Муо”. Фото Т.Кожуркіної