Розділ 3. Українські кандидати на Нобелівську премію

Деякі видатні українці були номіновані на Нобелівську премію, але з різних причин нагороду вони не одержали. До номінованих належали Ісмаїл Гаспринський, Іван Горбачевський,Максим Ковалевський, Іван Франко, Павло Тичина, Микола Бажан, Іван Багряний, Улас Самчук, Іван Драч, Василь Стус, Олесь Гончар, Михайло Тишкевич, Борис Олійник та Анатолій Потопальський, Юлія Тимошенко та Ліна Костенко.

1910

Ісмаїл Гаспринський був номінантом на Нобелівської премії миру 1910 року. Його кандидатуру висунув французький журнал фр. «Revue du monde musulman» за соціально-політичну та культурно-просвітницьку діяльність. Ісмаїл Гаспринський, також Ісмаїл-бей Ґаспрали (1851-1914) — кримськотатарський та тюркський просвітитель, письменник, педагог, культурний та громадсько-політичний діяч. Засновник джадидизму1. Був відомий як пропагандист сучасних ідей серед кримських татар та загалом тюрк-мусульманського світу, модернізатор їхньої традиційної ісламської культури. З 1879 розпочав неодноразові спроби створити власне видавництво для потреб одновірців Російської імперії. Відомі його пропозиції організувати випуск періодичних видань кримськотатарською мовою «Файдали еґлєнджє» (1879-1880), «Закон» (1881) тощо. Його газета «Терджиман» довгий час була єдиним тюркомовним періодичним виданням у Російській імперії, а на початок XX століття найстарішою мусульманською газетою у світі. 20-річний ювілей «Терджимана» в 1903 році перетворився на загальнонаціональний форум, який закріпив за Гаспринським статус «батька нації». Газета «Терджиман» проіснувала майже 35 років і була закрита 23 лютого 1918 року. У 1907-1908 роках Гаспринський випустив у Єгипті кілька накладів арабомовної газети «Аль Нахда» («Відродження»). За успішну видавничу діяльність він не одноразово відзначався на державних поліграфічних виставках. Світогляд Гаспринського базувався на ідеях ліберальної ідеології, прогресивного розвитку суспільства, дружби слов'янських та тюркських народів, конфесійної терпимости та співпраці християн й мусульман, неприйняття вимог соціалістичних угрупувань. Ідеї Ісмаїла Гаспринського надихали багатьох мислителів Сходу. Його погляди за значущістю стоять на рівні з ідеями видатних ісламських філософів та просвітників.

1911

Іван Якович Горбачевський гербу Корчак (1854-1942) — український хімік, біохімік, гігієніст та епідеміолог, термінограф, громадсько-політичний, освітній діяч. Академік ВУАН (1925), дійсний член НТШ. Автор понад сорока ґрунтовних наукових праць переважно експериментального характеру з біологічної хімії. Вперше у світі 28-літній українець синтезував сечову кислоту з гліцину, що до того не вдавалося нікому, хоча над цим питанням працювали всесвітньо відомі науковці. Одним з перших вказав, що амінокислоти є складовими білків. Встановив шляхи утворення сечової кислоти в організмі. Відкрив фермент ксантиноксидазу (1888). Його заслугою стало також те, що запропонував нову методику визначення місткості азоту в сечі та інших речовинах. Один із фундаторів української хімічної термінології на народній основі: праця «Увага о термінольоґії хемічній» (1905). Підготував 2 томи підручника органічної та неорганічної хімії українською мовою (1924). За значні наукові заслуги вченого пошановано званням дійсного члена ВУАН (1925) в Радянській Україні, дійсний член НТШ (1899). Написав 4-томний підручник лікарської хімії чеською мовою (1904-1908). Є одним зі співавторів Наукової енциклопедії Отто — найбільшої енциклопедії чеською мовою. Іван Горбачевський став засновником міністерства і першим міністром здоров'я Австро-Угорщини. Більше того, це міністерство, яке спеціалізувалося винятково на охороні здоров'я, стало першим в Європі і світі. За проектом розбудови та програми дії цього міністерства пізніше розбудувалися міністерства здоров'я Англії, Франції та інших держав. Іван Горбачевський був кандидатом на Нобелівську премію з фізіології та медицини 1911 року, але не отримав її.

У 1910, 1911 та 1927 роках

Михайла Станіславовича Тишкевича тричі номінували на Нобелівську премію миру як засновника та президента Київського товариства миру. Граф Михайло Тишкевич (1857–1930) — український дипломат, письменник, художник і меценат. Він походив з польсько-української дворянської родини. У віці 17 років Михайло присвятив себе сільському господарству та соціальній роботі серед селян. Водночас займався політикою, журналістикою та меценатством. Тишкевич пішов добровольцем до армії та служив у Фінляндії з 1879 по 1880 рік. У 1888 році він заснував фонд – Михайлівську премію товариства «Просвіта». Він рішуче захищав усе українське, допомагав митцям і письменникам, виділяв кошти на медичне обслуговування, освіту молоді, придбання книг і журналів, будівництво церков. Тишкевич був почесним членом Українського наукового товариства імені Тараса Шевченка в Києві. У 1906 році він заснував у Києві Католицький союз та Союз шляхтичів і землевласників (головою цього союзу став у 1917 році). У 1907 році Тишкевич заснував Київське товариство мирових суддів. Того ж року його обрали кандидатом до Російської державної ради, він заснував Київське товариство миру та створив кафедру українознавства в Університетській бібліотеці в Левені (Бельгія). Він є автором численних статей та досліджень з історії української літератури та мистецтва, опублікованих у швейцарських, англійських та французьких журналах. У 1914 році Тишкевич заснував кілька товариств, у яких підтримував українські традиції. Під час Першої світової війни Тишкевич жив у Лозанні (Швейцарія), де активно займався українським питанням, пропагував ідею української незалежності, співпрацював із щотижневиком «L'Ukraine», головував в Українсько-литовському товаристві та керував створенням інформаційного товариства «Україна». Михайло Тишкевич невдовзі мав можливість втілити свої націоналістичні ідеї на практиці. У лютому 1919 року він прийняв пропозицію уряду Української Народної Республіки стати послом у Ватикані. У серпні 1919 року - головою української місії на Паризькій мирній конференції. Тишкевич редагував «Документи, що стосуються історії України (1569-1764)», «Карти України» (1919), «Україна перед Конгресом» (1919) та «Уривки зі спогадів» (1928, 1929).