Післямова

дух України: золоте поле пшениці, синє небо, Карпати на горизонті, Дніпро, білий лелека і кетяг червоної калини – усе символи сили, надії та спадщини нашого народу.

Кожне слово цієї поеми — це відлуння століть, що пройшли крізь нашу пам’ять і серця. У ній переплелися боротьба і віра, страждання і надія, руїни і відродження. Цей твір — не просто поетичне осмислення історії, а живий голос народу, що крізь покоління промовляє до своїх нащадків: пам’ятайте, хто ви, звідки ви, і чому ми досі стоїмо.

Від Київської Русі до сучасної України, від княжих дружин до новітніх захисників — доля нашої землі завжди була написана не чорнилом, а кров’ю і залізом. Але навіть у найтемніші часи серед згарищ і попелу знаходилися ті, хто запалював світло. Ця поема — про них. Про тих, хто тримав меч і перо, хто не скорявся і не продавав своєї душі, хто виборював майбутнє для тих, хто прийде після них.

Війна за історію триває. І хоча зброя може змінюватися, головне поле бою — це свідомість людей. Нам нав’язують брехню, стирають нашу пам’ять, перекручують факти, намагаючись змусити забути власне коріння. Але слово сильніше за меч, і правда сильніша за будь-яку пропаганду. Саме тому цей твір — не просто літературний, а й духовний щит, який має захищати нашу правду і нашу гідність.

Завершуючи цю поему, важливо усвідомити: вона не про минуле, а про майбутнє. Бо лише той, хто знає свою історію, здатний її творити.

Сьогодні, коли Україна знову бореться за свою свободу, цей твір звучить як заклик — пам’ятати, берегти, творити. Бо ми не просто нація. Ми — вогонь, що ніколи не згасне.

Слава Україні!