Частина I. Відродження

                   Розділ І. Після бурі

2141 рік.
Україна відродилася після десятиліть хаосу, війн і кліматичних змін. Земля, колись розколота на руїни й пустелі, тепер вкривалася зеленню, яку відновлювали за допомогою біотехнологій. Ліси поверталися туди, де століття тому стояли вирубані карпатські схили. Над ріками ширяли дрони, очищаючи воду від залишків старих промислових відходів.

У центрі цього нового світу стояло місто, яке колись називали Києвом. Тепер його називали Дніпровод — мегаполіс, що виріс уздовж берегів ріки, сплетений з прозорих куполів, зелених терас і енергетичних башт, які збирали силу сонця та вітру. Тут не було більше задушливого асфальту — вулиці були вкриті живими мохами й травами, по яких тихо ковзали безшумні транспортні капсули.

Люди навчилися жити інакше. Вони пам’ятали минуле, пам’ятали біль війни й боротьби, але тепер цінували тишу. У школах дітей навчали не лише математики й фізики, а й умінню берегти землю, відчувати її ритм. Усі знали: новий світ народився з попелу старого.

Серед мешканців Дніпроводу була дівчина на ім’я Алія. Вона належала до нового покоління українців, які ніколи не бачили війни на власні очі, але носили її спогад у крові. Її бабуся часто розповідала про темні роки, коли країна боролася за своє право існувати, і як люди тоді вірили у світле завтра, навіть коли навколо панувала темрява.

Того ранку Алія стояла на висотній терасі, звідки відкривався краєвид на золотисті куполи храмів, що дивом збереглися серед нового міста, й на блискучу поверхню Дніпра. Сонце сходило повільно, заливаючи все м’яким сяйвом. Але дівчина відчувала неспокій.

Останні тижні серед учених ширилися чутки: щось дивне відбувається на орбіті. Телескопи ловили сигнали, які не можна було пояснити. І саме сьогодні Алія мала вирушити в науковий центр біля Полтави, щоб узяти участь у дослідженні.

Її майбутнє тільки починалося. Але вона ще не знала: разом із нею почнеться й нова сторінка історії України.

                            Розділ ІІ. Міста-сади

Дорога до Полтави нагадувала подорож крізь живу казку. Алія їхала у прозорій транспортній капсулі, яка ковзала над землею на магнітній подушці. За вікном пролітали пейзажі, схожі водночас на село й на футуристичне місто.

Старі бетонні дороги давно зникли. Їх замінили зелені коридори, обсаджені деревами, що світилися вночі завдяки біолюмінесцентним технологіям. Уздовж цих шляхів тяглися “вертикальні села” — високі будівлі, обплетені виноградом і садовими деревами. На дахах росли сади з яблунями й соняшниками, а у внутрішніх двориках дзюрчали штучні струмки, які очищали повітря.

Полтава була тепер відома як Сонячний Хрест — центр агробіотехнологій. Тут створили систему, яка зробила Україну самодостатньою. Поля тепер не виснажували землю — ґрунт відпочивав, а більшість продуктів вирощували у вежах-гідропоніках. Кожен мешканець міг мати власний “повітряний сад” — невеличку платформу з рослинами, яка ширяла поруч із його житлом.

Алія дивилася на все це з захопленням, хоча бачила вже не вперше.
— Подивися, — сказала жінка поруч із нею, старша науковиця на ім’я професорка Оксана. — Це те, про що мріяли ще у ХХІ столітті. Ми повернули землю людям, а не корпораціям.

Алія мовчки кивнула. Вона завжди пишалася тим, що її народ зумів перетворити країну на сад. Але в глибині душі дівчину не покидала тривога: а що, якщо все це — лише тендітна рівновага, яку легко зруйнувати?

Коли капсула зупинилася біля наукового центру, Алія побачила величезну скляну сферу, схожу на краплю води, яка висить над землею. Усередині сяяли голограми, рухалися дрони, а над входом світилися слова:

“Майбутнє — в наших руках”.

Вона вдихнула глибоко й ступила всередину. Її чекали не лише дослідження — там, за прозорими стінами центру, зароджувалася таємниця, яка змінить долю всієї України.

                                 Розділ ІІІ. Нова енергія

Усередині наукового центру панувала особлива тиша — та, що буває лише там, де народжуються великі відкриття. Скляні стіни пропускали сонячне світло, яке відбивалося від прозорих екранів. У коридорах майже не було людей: більшість працювала у віртуальних лабораторіях, занурившись у проєкційні капсули.

Алію зустрів молодий дослідник — Арсен. Його очі світилися від хвилювання.
— Ти вчасно, — промовив він. — Сьогодні ми вперше випробуємо “Серце Дніпра”.

Вони спустилися в підземний рівень, де зберігалося головне відкриття центру. Перед ними відкрився величезний зал із прозорими стінами, за якими текла вода. В центрі цього простору піднімалася конструкція, схожа на кристал, що світився зсередини м’яким блакитним світлом.

— Це не просто генератор, — сказала професорка Оксана, приєднуючись до них. — Це новий спосіб бачити енергію. Ми навчилися знімати силу з самої течії простору-часу, використовуючи резонанс ріки.

Алія не могла повірити своїм очам.
— Ви… відновлюєте енергію з води?

— Не тільки, — відповіла Оксана. — Ми навчилися налаштовувати її хвилі так, щоб вони співпадали з гравітаційними коливаннями. Це нескінченне джерело. Чиста сила, без відходів і шкоди природі.

Кристал засяяв яскравіше, і весь зал наповнився низьким гулом. У мить включення навіть повітря, здавалося, задрижало. Прилади показували: енергія вивільнялася стабільно, спокійно, мов серце, яке щойно почало битися.

Арсен обернувся до Алії:
— Тепер зрозумієш, чому це може змінити все. Україна більше не залежатиме ні від нафти, ні від вітру, ні від сонця. Ми матимемо власне джерело, яке неможливо монополізувати.

Алія дивилася на сяйво кристалу й відчувала, що стає свідком чогось більшого, ніж наука. Це було схоже на диво. Але в глибині її серця зародився і страх.

Бо вона знала: якщо це відкриття стане відомим світові — воно неодмінно приверне тих, хто захоче заволодіти ним.