Епілог

Здавна вогонь вважався священним, оскільки випалював уже живе та перетворював на попіл все, до чого торкався своїми гарячими язиками. Навіть тепер не кожен пояснить, що таке вогонь, його фізичне трактування, хоча всі ми бачимо його ще змалку й, практично, до скону. Саме зараз полум’я пожирало рештки папірця, скутого полікарбонатом багато десятиліть тому.

– До зустрічі з тобою, я думав, що таке не може статися в принципі, – Жарко підкинув у багаття невеличке полінце, мабуть останнє на цей вечір. – Але тепер я переглянув свої міркування, якщо не більше. 

За цей день я пережив звільнення та новітній день народження, освідчення коханій, знайомство з батьками нареченої та родичами друзів. Скрізь моя роль була прямою, або опосередкованою, як, приміром, у знайомстві Жарка з Конвалією. Але це вже сталося і можливості змінити події не було. Як і ще одного шансу відредагувати базу даних Системи. 

– Тобто ти – це не той, на кого усі ми сподівалися і навіть не той, про кого здогадувалися, але, при цьому ти зробив те, що було неможливе? 

– Оце ти закрутив, – я відсьорбнув з кружки ароматного чаю з мелісою та м’ятою, – Але загалом так, все правильно. 

Я був переконаний, що зараз у товариша на язиці вертілося багато запитань, але він якось обрав наступне:

– А коли ти, до речі, запав на… – Жарко кивнув на темний сусідський будинок. Поля ще не витримувала таких тривалих навантажень після численних операцій і спала. Хоча, наостанок, все ж не впустила нагоди штрикнути мене докором, що я йду до товариша, замість лишитися вдома. Що ж, навіть у майбутньому нічого принципово не міняється. 

– А ти сам коли? – я натомість кивнув на його власний будинок, де у вікні другого поверху чітко розрізнялося тьмяне світло дитячого нічника.

– Я? Одразу, щойно її побачив. 

– Так отож, як і я. 

– То Поля стала першою… хто дізнався правду? – мій співрозмовник зважив слова і скосив погляд на найближче крісло, де беззвучно та майже нерухомо сидів Кварц. Робот раз-по раз обертав між пальцями довкола вісі металеву рамку, що чекала свого часу. 

– Так, Жарославе, – “сказав” аватар без мімічного дублювання вимови,  – я дійсно не підслуховую приватні розмови громадян відповідно до протоколу. Хоча інколи варто було б.    

– І вона дійсно мала стати “Одною з”? – перепитав Жарко.

– Могла – це справа виключно добровільна. –  так само відповів Кварц і додав: 

– Хоча ми вже почали підготовку й посили її аугментацію. Зрештою саме так я про все і дізнався. А ще посилення імплантами врятувало їй життя. Тож все, що робиться — на краще. 

– То, виходить, мене обрали для операції, бо я був просто сусідом і знайомим Полі? 

У цьому питанні Жарослава Лісовця було одразу все: і розчарування, опісля героїчної історії, і смиренне розуміння власної, далеко не останньої ролі в ній. Він не дивився нінакого конкретно, але Кварцові це і не було потрібне. 

– Певною мірою це зіграло тобі на користь. Але вирішальним. все ж, є факт, що ти просто неперевершений базікало, – відказав робот. – А ще ніхто не сумнівався, що якраз ти пожертвуєш усім, заради небайдужої людини поруч… 

Задумливий Жарко штурхав палкою вугілля у місці для вогнища. Якщо відкинути усі обставини та розрив у часі, жодної різниці з 2025-м чи іншими роками тут не було. Лише сутінки та мерехтливий відблиск вугілля, що тліє.

– А чому ти змінив так мало? – вже без упередження до присутності Кварца не стерпів Жарко. –  Це ж можна було, якщо я правильно розумію,  відредагувати вихідний код, створити собі обліковий запис бездоганного громадянина з купою грошей та можливостей…

Аватар зімітував зітхання глибинного розчарування. Я відповів: 

– Жарко, колись одна маленька брехня дала мені дуже багато. Але так само багато чого і позбавила назавжди. Я втратив колишнє життя, але отримав нове, якого дійсно ніколи не мав.  Зараз чужого мені зовсім не треба. За цей час я справді багато дізнався й подав свої рекомендації у СОС. Але, як на мене, у вас тут зараз просто ідеальне українське суспільство, за яке ми билися у свій час. Навіть я встиг трохи. Тут  какашки стають смаколиками… То навіщо активно заважати?

– Ідеаліст, – зітхнув мій співрозмовник. – Що ж, можливо тому Система й обрала саме тебе. Але ж направду: ти обрав собі просто спокійне комфортне життя? 

Я зовсім не хотів засмучувати свого товариша, молодого батька і просто наївного мешканця вже своєї сучасності тим, що більше року тому наостанок повідали мені людина та машина. Я змовчав, про закономірності розвитку цивілізації, що кожні півстоліття неминуче продукували глобальні конфлікти світового масштабу. Не сказав про обчислення Системи, яка прогнозувала нові війни, що прийдуть до нас в найближчі п’ять, максимум десять років, тож Автор міг би стати гарним прикладом патріотизму для наслідування. Не розкрив суті підземного міста, що, насправді було доволі вдалим проєктом переселення українського народу в безпечне місце, та разом з тим – експериментом щодо колонізації Місяця чи навіть Марсу. Навіть цілковиту правду про “харчових жуків”, до чого був дотичний сам Жаослав. Адже нам тоді розкрили тільки частину таємниці без уточнення, що це експериментальний продукт задля майбутнього виживання, а не просто смаколики.