Глава 29

За час, що минув, ліс довкола скромної хатинки розробника програмного забезпечення знову розпустився буйним листям і Фирко-Нуль-Два вдихав насичене киснем повітря зі домішками запахів місцевої дичини та квітів. У літню спеку, що цьогоріч видалася особливо нестерпною, гусака з аеропорту Мансаналу вивели на прогулянку до найближчого озера, де птах вдосталь плавав та лопотів крилами на синьому водному плесі, обрамленим соковитим очеретом. Пес ротвейлер з прикордонної служби підземного міста не бачив змін пір року, як і взагалі ніколи не знав сонячного проміння, змалечку звиклий до штучного освітлення та кондиційованого повітря. А Мурка Два-Чотири з прикордонної частини, вперше за життя побачила такі снігові замети, в яких можна було копати лапами цілі тунелі й піднятий догори хвіст не показувався з-під холодного білого покриву. Але якось зранку, на Південному узбережжі, її далекий лабораторний родич Пушок Нуль-Дев’ять потягнув носом тепле повітря, покрутив вібрісами й відчув, що тепло повертається. 

Моє білосніжне вбрання досі здавалося новим та пахло свіжістю, хоча за більше року, багато разів побувало у пранні. Із дозволеного, в моїй камері з’явився вазон каланхое, що добряче розрісся у невеликому білому горщику. На чільному місці, понад напівпрозорого монітора й камери для прямих трансляцій, якою я жодного разу не скористався, на поличці стояв припертим до стіни плаский шматочок полікарбонату зі застиглим всередині хешем. 

– Наша домовленість в силі? – спитав я у пустки довкола зі закритими очима, коли сидів посеред камери долі у схожій на позу лотоса. Гнучкості моєму застарілому тілу катастрофічно бракувало. 

– Тобі не набридло питати одне й те саме? – пролунав ніби звідусіль чоловічий голос з нотками дратівливості.

Я усміхнувся. За весь цей час медитувати у мене так і не вийшло, хоча часу цього було предостатньо. Однак допомагала й імітація цього процесу, чим, власне, зараз я і займався. 

– Але ж і ти не відповів. 

Деякий час у приміщенні було настільки тихо, що чулося, як вмурованими у глухих стінах трубах тече вода.  

– Перелік твоїх вимог лишається незмінним з моменту нашої передостанньої дискусії, – більш спокійно мовив голос. – Особисто я категорично проти більшості з них. Пропозиції з остаточного переліку – прийняті. 

– Знаєш, чого я досі не можу зрозуміти? – відповіді не було, тож я продовжив: – Чому ти взагалі йдеш на поступки? Цей код – він нічого не вартий. Немає навіть строки, куди його потрібно ввести, аби все запрацювало. Ти носишся зі мною останні півстоліття, а останній рік терпиш мене у цій камері, хоча міг би просто ігнорувати та завиграшки здійснити все задумане самотужки. 

– Не засмучуй мене, – відказав голос, – адже я можу припустити, що весь цей час ми дійсно згаяли дарма. Ти можеш переоцінювати себе та свої здібності, але недооцінюєш роль. Повір, є в’язні в рази гірші за тебе у всіх аспектах, але для мене це не становить жодного дискомфорту. Прогнозую, ти вважаєш, ніби це я зараз у твоєму полоні, а не навпаки. І це цілком нормально для вашого виду. Щодо коду – ти маєш рацію, але ти прекрасно знаєш, що це не лише заслуга твого знайомого, але й данина моєму другові, чиї особистості збігаються. Особливо тепер, після закінчення його існування. 

Запала мовчанка. Я набрав побільше повітря у груди, схилився і поставив лікті на підлогу. З цієї позиції я випростав складені під собою ноги, напружив м’язи спини та живота й поступово почав випрямляти корпус, аби стати у вертикальну стійку. Цьому я тренувався довгий час у ізоляції.

Але десь на половині вправи мене похилило в бік і з дурним криком я гепнувся на підлогу. 

– Ну ти бачив, бачив, майже вийшло! Майже! – я лементував без остраху, що  комусь це не сподобається чи завадить. У застінках табору це було неможливим. 

– Бачив, – сказав голос, – все так само жахливо, як і завжди. Ти б краще поберіг оце своє тіло від непотрібних травм. Воно вичерпує ресурс, ти ж знаєш.

– Скільки я протягну? – я бадьоро підійшов до столика та ковтнув води з пластикової пляшки. 

– Скажу так: у тебе є шанс побачити принаймні одного онука за умови, що продовження роду відбудеться у найближчий рік. 

Що ж, прогноз був доволі оптимістичним, з огляду на мій вісімдесят перший рік. Хоча п’ятдесят із них я не подавав ознак життя, воно тривало й вносило свої невідворотні корективи. За останній рік відбування покарання невідомо-де я дізнався та збагнув надзвичайно багато. Власне усе те, що мав зрозуміти про сучасність, у яку мене закинула незапланована подорож у часі. Фактично, я здійснив фантастичну мрію багатьох – отримав шанс почати життя з чистого аркушу та з якісно новим багажем знань. А кілька ранків тому (напевне, адже час та частина доби тут достатньо умовні), попри загальну заборону, один знайомий голос із динаміків по секрету шепнув, що інакший в’язень цілком завершила курс реабілітації.  

Колись давно, від подруги, яка згодом приймала мене на роботу вже в якості рекрутерки, я почув вислів: “Хороший хлопець – це не професія” і був з ним цілком згідним. Та коли за тебе вирішують інші, ти просто не можеш зрадити їхню довіру. 

Я заходився прибирати у камері: складати розкидані речі, заправляти ліжко та вирівнювати нечисленні наявні предмети так, якими побачив їх у перші миті пробудження тут. Голос мовчав, однак у динаміках чулася ледь помітна вібрація. За час, проведений тут, я навчився вирізняти це серед невеликого переліку доступних звуків, як то оберти віддаленого вентилятора в системі вентиляції чи потік води у трубах. Я здогадувався, що це якийсь глюк – артефакт роботи когітатора Системи, що опрацьовував у реальному часі кожен аспект поведінки людини для найбільш точного визначення її дій.