Глава 29

Рипнула дошка, спалахнуло приглушене світло. В повітрі пахло медикаментами, хоча зараз довкола були розставлені, здебільшого, різні меблі та предмети побуту під поліетиленовою плівкою. Скидалося, що тутешні мешканці облаштували склад майбутнього музею. Під захисним покривом у дечому, схожому на шафу, я безпомилково впізнав логотип служби доставки з мого часу — сюди притягли поштомат! Цікаво, як його запхали у двері? 

Світильники окреслили шлях через заставлене приміщення до інших дверей: вже металевих, заокруглених на кутах і, вочевидь, герметичних, що прочинилися мені назустріч. Запах медикаментів посилився, а всередині мені відкрилося просторе округле приміщення з білими стінами та склепінням, що звужувалося до вентиляційної сітки вгорі. Все це сильно нагадувало бункер. На протилежній стіні були розвішані кілька напівпрозорих вигнутих екранів, посеред кімнати стояв стіл зі стілцями, а під стінками розташувалися стелажі та висіли заставлені полички. 

Спиною до мене напроти екранів стояв чоловік – принаймні так здалося на перший погляд. Неочікувано, його голова обернулася в мій бік на сто вісімдесят градусів і я побачив… знайоме симетричне обличчя. Це його я тоді вгледів кількома днями раніше на вулиці Серпанкового, а пам’ять на різні пики у мене ще та! Хоча б той випадок з колаборантом у супер-потязі. Слідом за головою крутнувся й тулуб: те, що я спершу сприйняв, як приталений костюм, як у марго, насправді було покриттям роботичного корпусу. 

– Вітаю! – неначе звідусіль почувся приємний голос, ближчий до чоловічого, хоча правильне обличчя штуки переді мною абсолютно ніяк не ворухнулося. – Проходь, не соромся! Готовий відповісти на будь-яке твоє питання. 

– Супер, що з Полею? – без зайвих церемоній сказав я і рушив назустріч незнайомцеві. Вочевидь це було не зовсім те, на що розраховував цей робот. Я спинився за кілька кроків від нього і, певне, виглядав досить рішуче. Несподівано пролунав інший, цілком людський голос:

– То он яка у нас буде розмова. Дуже шляхетно…

Звідкись з бокового виходу до нас викотилося автоматичне крісло колісне з доволі літнім паном. Він мав блискучу лисину, обрамлену вінцем короткого сивого волосся, рідку невелику бороду та багато зморшок; одягнений у світлий костюм, схожий на лікарняний, поверх якого був накинутий яскравий дутий жилет. А в руках дід тримав пляшку, вочевидь, чогось старого та міцного. 

Він привітався до мене на ім’я – справжнє ім’я, а не присвоєне після евакуації та в подальшому у майбутньому. Переді мною, без сумнівів, був той, хто знав усю мою справжню історію. Що ж, принаймні більше не доведеться брехати. Між тим, незнайомець звернувся до робота: 

– Будь-ласка, скажи, що він просить.

– Дівчина жива. Вона непритомна, але показники телеметрії в межах достатньої норми. Отримує належну медичну допомогу. На відновлення знадобиться близько року.

– Ти її зараз бачиш? – спитав я, хоча й знав відповідь.

– Так само, як і оце тебе. Показати не можу – лікарська таємниця…

Я подав жест рукою, що цього достатньо. І лише тепер  відчув справжнє полегшення та був готовий до конструктивного діалогу. 

– Сідай, – сказав старий і кивнув на стілці біля столу, – у ногах правди немає. Ти ж маєш це пам’ятати. Зараз, чомусь, так ніхто не каже.

Я послухався і подякував за пропозицію. Робот практично безшумно прослідував за мною і прибрав один зі стільців так, щоб краще під’їхало крісло колісне. Усі його рухи були хірургічно точними та чіткими, манера пересування, попри антропоморфність, відрізнялася від людської та була більш “ефективною”, чи то як правильніше сказати. Я з цікавістю споглядав за цією машиною і чоловік це помітив:

– Це Кварц, один з аватарів Системи.

– Найперший аватар, – поправив робот.

– Так-так, найперший, даруй. Дуже цим пишається, – дід мені підморгнув і показав пляшку, – Прибухнемо?

– Чесно, відмовлюся, якщо це Вас не образить. Та і ця традиція, наче, вже застаріла.

Дід гмикнув і якось кумедно невдоволено сіпнувся, як це роблять літні люди:

– Он чого ти вже набрався! П’ять днів, а вже поводишся, як всі вони! Та це твоє право, я не наполягаю. Просто мав останню нагоду зустріти когось з молодості.

Кварц забрав у старого пляшку й зник у боковому виході. 

– Це Ваш дворецький? – спитав я, але голос звідусіль випередив співрозмовника: “Я все чую!”

– Ні, – засміявся дід, – це мій друг! Ми багато чого пережили разом. Але я, як бачиш, старішаю і Кварц вирішив бути зі мною до кінця. Ну мого, тобто, йому то не страшно.

– Вирішив? – перепитав я. – Тобто він сам може приймати рішення? Я вже чув таке про ПАНАСа. 

– Звісно можуть! – пожвавішав старий, – вони ж відокремлені модулі! Просто аватари ще й мобільні, на відміну від портативних, та мають форм-фактор людини. Поліпшеної, звісно. Прогнозую, для тебе це ще незвично, але на все треба час.

– Якщо чесно, я думав зараз таких навкруги мало би бути більше, – сказав я, але старий апелював багатозначним: “Людина – далеко не найкращий вид на Землі для наслідування”.

Робот повернувся з тацями різних смаколиків, що поставив перед нами й зайняв місце поруч столу. Я відзначив, що тепер він поводився більш людяніше: рухав головою та зиркав очима, ворушив пальцями та, здається, навіть дихав, чого не було раніше.