Глава 28

Агенти завели жінку, з непрозорим мішком на голові та роздягнену до шикарної спідньої білизни, до змайстрованої нашвидкоруч кімнати допиту. Запопадливо їй на ноги одягли м’які та теплі пухнасті шкарпетки з дитячим візерунком на час переміщення коридорами та сходами. У невеликій кімнаті було штучно темно, хоча відвідувачі без зорових перешкод, помітили б сучасний ремонт приміщення та розставлені біля стін додаткові теплові панелів. Підконвойну посадили на м’який офісний стілець та пристебнули кайданками до його металевої основи перед яскравою лампою, зняли торбу з голови й залишили приміщення. 

Вже за дверима чоловік з конвою – відносно молодий хлопець – сказав напарниці:

– Боюся навіть думати, що з нею зроблять…

Жінка в  чорному однострої спокійно відказала:

– Та чого ти? Просто скерують на потрібний шлях.

– А навіщо ми їх роздягаємо? Це ж якось… ницо.

– Це патерн, – поплескала по плечу напарниця, – наче нічого особливого, але спонукає затриманого почуватися незручно. Незахищено, поняв? Ну і без штанів далеко не втечеш. Та це скоро змінять, просто ще не придумали щось простішого та водночас дієвішого.     

– Перепрошую за незручності, – пролунав синтетичний голос, – Допит за формою Три, ще не доведено до належних стандартів. Тож маємо те, що маємо. 

Жінка глянула довкола: частину приміщення ховала пітьма. Перед неї стояв столик з нещадною лампою, позад якої мерехтів сигнал запису на камері. Дроти, багато дротів, поєднували прилади перед нею, одним з яких, безпомилково, був якийсь смартфон, а ще кілька типів зарядних пристроїв, увімкнутих у мережевий фільтр.

– Ви хоть знаєте, хто я така? – процідила крізь зуби жінка?

– Пусте формулювання, – одізвався голос: – Так, я знаю, як Ви себе ідентифікуєте, але я сприймаю Вас за токеном ID3298401. А ще я знаю…

І далі голос почав перераховувати те, що бранка казала іншим, що приховувала та про що воліла б забути…

– Досить! – викрикнула жінка крізь схлипування, –  Думаєте, вам так це минеться? Скоро хтось із цих, перерахованих мужиків надере вам зад за цю дешеву виставу та мої сьози!

– Дехто з них уже мертвий, – рівним металевим голосом відказала незрима співрозмовниця, – дехто, коли ось так само сидів тут без штанів, вже дав покази проти тебе, а дехто – неодмінно скоро дасть і тоді…

– Що ви хочете? – жінка, вже у сльозах, перервала розмірений монолог. 

Деякий час тривала мовчанка. Потім голос звернувся до неї на ім’я та сказав:

– Нічого особливого. Просто зізнайся у вчинених незаконних діяннях, зазнач спільників, розпрощайся з набутими в такий спосіб статками і поводься надалі, як належить справжній громадянці.

Жінка вмить перестала схлипувати. Десь зараз вона усвідомила, що кайданки на руці не стискають зап’ястя, а просто є, пристібнута вона до стільця, що навіть не закріплений до підлоги, а навіть попри наготу, її не пробирає холод у цьому приміщенні. Її ніхто не бив, не катував та навіть не принижував морально. Майнула думка, що все це й справді постановка, а не допит за новою методикою, запровадженою Системою. 

– І це все? – перепитала вона.

– Майже, – відповів голос. – Ще перевиховання у таборі. Але не переймайся, я тобі допоможу. Я завжди буду поруч. 

– А відмовитися можна? – вже спокійно спитала затримана, коли заспокоїлася та, здавалося, сприйняла нову дійсність. 

– Так, – просто відповів голос. – Але тоді я тебе депортую. 

– А от дідька лисого! – каже наш сержант персональному планшету, вимикає його та гнівно відкидає на купу з одягом в кутку бліндажу. 

“Що там? Є перші накази?”, – цікавляться побратими, які все це бачили, але той лише відмахується. 

– Та не зважайте! – каже Сергій та береться чистити й перезаряджати зброю. – Це якийсь саботаж, а не накази. Тож поки, особисто я, буду виконувати усні накази нашого лейтенанта, як і має бути. Бо це якась повна лажа. 

Бійці засмучені цією новиною, адже очікували зовсім іншого. Вони сподівалися на вихід. Повз їхню позицію край дороги відходили передові групи. Брудні та бородаті, навантажені всім, що можна було винести зі залишеної лінії оборони чи зовсім без нічого, вони рухалися від “нуля” углиб контрольованої території. Хтось помітно радів, що поки лишався живим, хоча більшість мала стурбований та пригнічений вигляд.

Ця оборона на кордоні з Дніпропетровщиною простояла так довго, що добою раніше ніхто й не думав звідси відступати. Здавалося, лінія відлита у металі та бетоні, де бійці навіки зрослися з інженерними спорудами й тримають непорушний стрій супроти ворожого натиску. Але щось змінилося, і це був навіть не відчайдушний натиск ворога, що за останню добу сягнув небувалого розмаху. 

По рації приходили все нові дані про введення ворогом у бій додаткових резервів та перекидання підкріплення з глибин окупованої території. Наче супротивник наважився на вирішальний ривок та кинув на штурм незліченні сили, що довго збирав саме для цього випадку. Тактика не змінилася – закидати наші позиції живою силою та технікою, щоб кількість, нарешті, перетворилася на якість. Що ж, вони могли собі таке дозволити, як би безглуздо це не звучало. Їх було більше, в рази більше.