Глава 25

Їхня група просувалася порожньою вулицею ранкового передмістя за підтримки невеликої вантажівки зі складеним реманентом та міні-тракторцем, від якого навряд-чи буде якась користь. Молоді, навіть зовсім юні, хлопці та дівчата у спецодязі рухалися до зазначеного місця, де сталася халепа. Їхній керівник – всього на кілька років старший, але з неоціненним практичним досвідом – крокував попереду, а гарантованим правилами місце на транспорті, поступився новенькій у команді – дівчині з великими очима та солом’яного кольору волоссям. Вона приєдналася лише кілька днів тому й зараз була мало не в розпачі від потреби вставати з ліжка до світанку. 

– А от і наша ціль! – бадьоро скомандував керівник, коли бригада досягла маленького джерельця води між газоном і тротуаром, якого тут вочевидь не мало б бути. Довільні розмови серед учасників миттю припинилися; усі згуртувалися довкола “цілі”, а дівчина на вантажівці, що спинилася сама собою, підвелася з крісла й дивилася на всіх згори. 

– Тож, командо, – вів далі керівник, – це, гарантовано, прорив у водогоні, заради якого нас викликали. Причини, наразі, невідомі, але нам слід ліквідувати це, поки мешканці довкола не почали активного споживання. Тож, наші дії? Новенька, Люця, що робити? – він звернувся до дівчини на транспорті.

– Треба, треба… – вона часто кліпала очима за звичкою виклику  зорового переходу, але сьогодні аугментація не працювала. Коли це згадалося, Люцернія напружила пам’ять за останні кілька днів, коли посилено вивчала протоколи до різних ситуацій та видала: 

– Треба перекрити подачу води до ділянки, дістатися місця прориву та усунути його способом, що релевантний для виявленого типу труб водогону. – Дівчина видихнула. 

– Побий мене грім, вона має рацію! – награно, але товаристськи заплескав у долоні головний і віддав доручення: – Павлику, ви зі Славомирою спробуйте оживити трактор – надія, що він працюватиме без інформаційного підключення є, але незначна, Кристала, ти оціни масштаби витоку води за час прориву від вчорашнього вечора, а ми з Терентієм розмітимо місце розкопу. 

– А мені що робити? – несміливо озвалася Люця. 

– Тобі? – знову ж награно здивовано перепитав керівник, – ти з нас найменша, то ж полізеш у колодязь. Вентиль для перекриття води знаходиться там. Так що знайди потрібний люк і давай під землю. Нумо до роботи!

Почалася метушня, де кожен виконував окреслені завдання. Ці молоді громадяни свідомо обрали непросте комунальне господарство першим місцем кар’єрного зростання. Важка та брудна, в прямому сенсі цього слова, робота, не лише високо оплачувалася, що за кілька років давало змогу назбирати достатньо коштів для навчання чи інвестицій у власне житло, але й цінувалася суспільством. До того ж, у бригадах гартувався командний дух, шліфувалися лідерські якості та дисципліна, напрацьовувалися унікальні навички ручної роботи за обраною спеціальністю, що цінувалися будь-де та будь-коли. Ці пропозиції були лише для молодих та енергійних, хто лише починав трудову діяльність та готував основу для подальшого навчання та росту. 

– Керовніку, трактор мертвий! – повідомила за кілька хвилин Славомира. 

– То і грець з ним, впораємося, як наші предки, лопатами. Сьогодні це навіть дуже символічно, чи не так? – гукнув керівник та метнувся до реманенту. Але Павлик вже був там і вихопив найкращу з можливих лопат. 

– Я розкопаю цю трубу хутчіш за трактор, – гордо мовив дужий юнак. 

– Дивись не надірвись, – гиготнула Кристала, яка завершила оцінку, вихопила ще одну лопату з вантажівки й, випередивши Павлика, першою встромила вістря у розмоклий газон. – А чого вода дося б’є?

– Я перекрила, зараз перестане текти, – зчувся з-під землі тоненький голосок і з найближчого колодязя показалася голова з копною волосся солом’яного кольору.

– Оце, я розумію, командна робота! – підбадьорив усіх керівник. 

У цей час повз бригаду за роботою пробігало троє молодиків вже з зі спущеними  балаклавами. Вони порівнялися з робітниками й один з них заволав:

– Агов, народ! Тут на зупинці біля стадіону – сама Касіопея Галайда! Ми її щойно бачили!

– Ти що, під кайфом чи просто несповна розуму? – глузливо запитав Терентій.

– Та ми присягаємося! Отам! – крикнув інший й махнув рукою в потрібний бік.

– Брешете. – рішуче сказав керівник бригади, коли всі присутні скерували туди погляди, – Дурите нас, поки маркерів на вас не видно. 

Зчувся свист двигунів і над навколишніми будинками та їхніми головами пронісся представницький легкомоторний борт з рідкісним для цієї частини держави знаками відмінності далекосхідного підземного міста.

– А може й ні… – здивовано сказав керівник ремонтників. 

Я вже був на цьому ж місця зовсім нещодавно, але з того часу змінилося дуже багато. Знайома мені “Горихвістка” стрімко набирала висоту над Кримським півостровом у напрямку на Північний Захід. Оскільки не працював автопілот, моя супутниця особисто кермувала літальним апаратом і це вкрай відрізнялося від автопілоту, що вів нас із Жарком днями раніше. Рвучко, але впевнено, без цієї пасажирської толерантності, коли електроніка взаємодіє з агрегатами транспортного засобу на основі телеметрії тих, хто перебуває у кабіні та має почуватися комфортно. Цього не було: шум двигунів на старті, крутий віраж та вперед, вгору і знову вперед.