Глава 24

Гаджет працював у автономному режимі без доступу до інформаційної мережі та не підзаряжався звичним бездротовим способом, але я прокинувся раніше за встановлений будильник і ще довго дивився у стелю. Думка про те, що інструкцій щодо мене немає, тому що їх насправді немає взагалі — міцно вкоренилася у свідомості й більше не викликала сумнівів навіть попри слова Президентів. 

А значить я на правильному шляху і треба діяти. 

Ще я думав про Неї, але зараз цього робити було просто не можна. Але я думав. 

Збиратися було просто, оскільки я все наготував ще навіть до початку Доби без світла. Тож я просто одягнувся, взяв свої речі, подивився на Жарка, що безтурботно спав і уражав мене віртуозним хропінням, та й вийшов з номера до світанку. 

У коридорах готелю горіли зеленим лише вказівники для евакуації – безпека передусім навіть на час загальнодержавних заходів. Черговий на рецепції здивувався нелогічній появі пожильця. Але коли звірився з чимось у себе на стійці, чогось машинально встав з місця і побажав мені доброго ранку. Всі напівпрозорі інформаційні екрани стемніли й видавалися просто тонованими шматками скла на тлі стін та вікон. 

Холодний та солоний вітерець доніс пахощі моря, а кришталево-чисте повітря передавало його шум. Я знав, куди мав іти назустріч, можливо, останній пригоді у своєму майбутньому, й попри залишки відривистого сну, відчував збентеження. Дивно, як швидко я звик до привітного сьогодення з усіма його зручностями, принадами та можливостями. Хоча без урахування коми, менше тижня тому я голодним сидів у холодних шанцях, а над головою дзигоніли ворожі дрони, зараз складалося враження, ніби я завжди був частиною цього суспільства та часу. Щось подібне раніше я переживав лише після Нового Року: ніби третє чи четверте січня, а ти вже пережив масу гарних емоцій від святкувань та зустрічей. 

За кілька кварталів від готелю мені трапився поліцейський патруль. Авто рухалося мені назустріч й першою думкою було втекти чи сховатися, аби уникнути небажаного контакту та пояснень. Та я взяв себе в руки – якраз втеча зараз наражала мене на більшу небезпеку в провалі плану. Тож я просто йшов вперед, коли автівка з тонованими вікнами проминула мене. Без наслідків. 

Десь за двадцять хвилин блиснули перші промені сонця. Я озирнувся та побачив уже далекі обриси готелів першої лінії, серед яких був і мій. Згори будівлі запалювалися жовто-гарячим і це, наче розплавлений метал, поступово, але невідворотньо, стікало донизу на початку нового дня. Мені назустріч почали з’являтися інші перехожі: любителі пробіжок, яких виявилося чимало; собачники, чиї чотирилапі супутники вимагали уваги незалежно, чи це Доба без світла, чи ядерна війна, та просто пішоходи без очевидної мети. 

Побільшало й автотранспорту. Я помітив незвичну картину: машини рухалися відчутно повільніше, ніж зазвичай, а водії тримали в руках кермо. Звісно, сьогодні не працював автопілот, тож люди мали самі кермувати транспортними засобами без допомоги електроніки! Треба буде уточнити потім, чи всім дозволено їздити без розумної страховки, а чи комусь потрібні якісь спеціальні дозволи. 

Десь за годину після виходу з готелю я дістався невеликого скверу, де помітив незрозумілу картину. До зустрічі лишалося ще вдосталь часу, тож задовольнити цікавість видалося прийнятим рішенням. Мою увагу привернула кубічна конструкція, направду встановлена не на своєму місці посеред паркової алеї. З одного боку туди простяглася незвична для сьогодення черга, однак з протилежного, за весь час, хоча й нетривалого спостереження, я помітив лише одного громадянина, який вийшов з цілком задоволеним виглядом. І от я вже там.

Переді мною у черзі стояли пан та пані середніх років, попереду ще з десяток людей, але теж старшого віку (ну, це як сказати, оскільки я досі ідентифікував себе, як десь тридцятирічний). Пара попереду мене розмовляли не українською, але я вже знав цю особливість сучасності. 

– Перепрошувати, агов, шановні, а що тут відбуватися? – запопадливо та з вигаданим на ходу акцентом, без дотиків до людей попереду, запитав я. Пара відволіклася й обоє глянули на мене; деякі люди в черзі попереду також обернулися.

– А ви звідки? – щирою українською запитав чоловік. 

– Є здалеку, – я відповів  майже з тим самим акцентом та максимально дурнуватим виразом обличчя, на який спромігся. Цікавість людей в черзі попереду миттю згасла, а на обличчях двох моїх співрозмовників читалося розчарування, ніби їм доведеться спілкуватися з пришелепкуватим туристом. 

– Це симулятор черги, – втрутилася жінка, – Послідовності осіб, які прагнуть задовольнити якусь потребу. Розумієте? У вас в країні є черги?

І тут я не втримався.

– Черги? Та, черги! Є Щоб поїсти, щоб покукати! Є черги! Я за вами! 

Пара переглянулася. Вочевидь я, хоча й виглядав пересічно, бентежив їх.

– “Покукати”? – з огидою мовив чоловік до жінки, але вона лише безмовно завертіла головою врізнобіч й кинулася щось говорити наступній у черзі. Я так і продовжував привітно посміхатися, чоловік і жінка перемістилися вперед, а на їхньому місці переді мною постала дійсно літня особа з паличкою та в не за роками молодіжних пишних вбраннях з домінуванням шифону.

– Я люблю черги, юначе, як за моєї молодості, – тремтячим голосом та зі старечою посмішкою мовила вона, та підморгнула мені.

– Ми за вами! – зчувся голос і позад мене стали щонайменше троє нових учасників забави, теж старших на вигляд за мене.