Глава 23

– Тепер ти мене вб’єш? – він говорив аж занадто спокійно та розмірено, ніби зараз не лежав долі зі заламаною рукою та притиснутий до землі сідницями жінки у чорній уніформі. Марія наче осідлала цього доволі кремезного чоловіка, точно більшого за неї, та намагалася утримувати у такій позиції до прибуття підкріплення. Дуже багато збігів обставин та непередбачуваних факторів лишили її сам на сам з цим злочинцем, але вона спромоглася покласти його на землю і навіть не завдати серйозної шкоди.

– Ви знаєте, що ні, – вона хотіла відповідати так само спокійно, але голос зривався від частого дихання після нетривалої, але запеклої боротьби. – Ви затримані за опір Службі контролю, спробу втечі та напад на правоохоронця. 

Вона зиркнула позад себе: там десь лежав вражений шокером її напарник. Марія знала, що шкода не летальна, однак агент був без тями і це лишалося великою проблемою. Затриманий більше не пручався, однак вона відчувала напругу в його тілі, що будь-якої миті могла вивільнитися супроти неї. А роки, віддані службі, вже грали зараз проти неї, навіть попри пістолет, прикладений до потилиці чоловіка. 

– Ти ж знаєш, хто я? – знову спокійно спитав чоловік унизу. – Звісно знаєш, але наврят чи розумієш у що вляпалася, дурепа. Думаєш, хтось прийде тобі на допомогу? 

Він хотів іронічно засміятися, але посилення больового залому руки Марією перетворило звук на здавлене булькання. 

“Схоже на блеф, поруч нікого немає” – промовив знайомий голос у навушнику Марії. Однак, чоловік не здавався:

– Послухай, тупа ти курка, зараз сюди прийдуть мої люди. Вони будуть тут раніше і виб’ють твої мізки першим же пострілом… Ай!

Марія не відповідала на провокації, а лише сильніше вивернула суглоб затриманого, аби змусити його замовкнути.

“Агент Антонович, у ваш бік зафіксовано рух невизначених осіб, можливо озброєних. Приготуватися до зіткнення, діяти за протоколом”.

Синтетичний голос, що у навушнику чула лише вона, заставив здригнутися й напружитися. Здається, цей тип не збрехав про власне підкріплення і хтось дійсно йшов йому на допомогу коридорами адмінбудівлі, де зараз не мало би бути інших відвідувачів. Затриманий не міг почути пересторогу, але він, схоже, відчув занепокоєння Марії та миттю скористався цим:

– Ага, скотина, тобі вже передали? Зараз комусь покажуть її місце!

Марія марно спробувала зв’язатися з іншими агентами, які все ніяк не приходили, а згодом почула перестрілку у коридорах позаду. Це означало, що агенти все ж перестріли помічників затриманого й почався бій. Вона відволіклася всього лиш на мить, але цього було достатньо. 

Попри біль, дужчий чоловік спромігся перехопити вільною рукою пістолет на потилиці й відвести вбік; з неймовірною силою руху тазу він підкинув жінку вгору, звівся на коліна, а потім скинув її та одночасно випростався у повний зріст. Марія перекотилася й хотіла також встати, але носок дорогого черевика розбив у кров її обличчя та відкинув назад. 

Вже колишній затриманий не витрачав час на пафосні переможні промови – він просто наставив ствол прямо в лоб ошелешеної Марії, яка лежала горілиць з розкинутими руками й широко відкритими очима.

“Агент в критичній небезпеці” – останнє, що промовив новий та наразі невідомий синтетичний голос у навушнику перед пострілами. Не тими, що призначалися їй. 

Тіло злодія, прошите кулями, впало поза межами її огляду, натомість згори повіяло потужним потоком повітря. Виринув й спинився вгорі досі небачений, схожий на рибину, ударний дрон з дивними рушійними ґвинтами. Слідом з’явилися знайомі обличчя колег за службою, які стурбовано схилилися над жінкою.

– Маша, він тобі носа зламав. Не рухайся, – сказав один з агентів.

– А ця нова штука реально крута! Вона сама і його друзяк посікла і тебе врятувала, – сказав інший знайомий агент та вказав на дрон, що нерухомо завис над місцем події та сканував усе навкруги ледь помітними лазерними променями. 

Поки автівка ще не покинула прибережну зону, я помітив, як з найближчої турелі вирвалася ракета й помчала ввись над морем. Слідом сусідня турель, що була за кілька кілометрів далі, випустила таку ж ракету в тому ж напрямку. Очевидно московити знову заслали нам якусь летючу штуку, помічену системою протиповітряної оборони. 

Вперше за довгий час я був сам один і скористався цією нагодою, щоб надіслати обіцяні координати та стислу інструкцію, що треба зробити. Машина чудово їхала сама і я мав нагоду споглядати вогні прибережних будівель та освітлення вулиць. Все змінилося з моменту мого останнього візиту на півострів, але дещо залишилося майже таким самим: звивистий серпантин, від якого паморочилося в голові та нудило навіть без вживання хмільних напоїв. 

Хоча всю дорогу я мовчав, наприкінці я вголос подякував автівці й, прогнозовано, почув синтетичну відповідь зі салону: “Завжди до ваших послуг!” У цьому готелі, як завжди, було велелюдно, а люди з рецепції не звертали на мене уваги й до номера мене провели вказівки в окулярах. Чорт забирай, а я вже добре призвичаївся до цього майбутнього!

Він, як завжди із кимось теревенив й замовк одразу, коли я переступив поріг номеру. На дивані його утримувала крапельниця з прозорими пакетом й трубкою. Я зрадів, оскільки зрозумів, що врятуватися втечею він зараз просто не зможе. 

– Чувак, ти попав! – голосно вигукнув я.