Глава 22

Це була дуже дивна доба. Інших прикметників підібрати важко, адже не зрозуміло, що це було, наскільки все було трагічним та, власне, що саме сталося. Для Більшість громадян України ці глобальні світові події оминули стороною, хоча й прикували до екранів тодішніх телевізорів та дисплеїв гаджетів. Однак майже ніхто не постраждав, хоча й налякалися всі: сирени повітряної тривоги на той час не лунали ще з часів Перемоги. 

Отож, зі зміною однієї доби наприкінці 2020-х, на планеті почалися геополітичні перетворення. Найперше “впав” Інтернет, принаймні його публічна частина. Сервери соцмереж не відповідали, месенджери та інші сервіси іноземних компаній не працювали, платежі не проводилися й цифровий світ ніби завмер в очікуванні чогось невідворотнього. Задушити всесвітню мережу, все ж, не вдалося, тому повідомлення про вибухи, сприйняті за теракти, в багатьох куточках світу, спершу сприйняли, як теракти.

Однак раніше звичні теракти здійснювалися групами озброєних радикалів, а не військовою авіацією, тактичними ракетами та іншим озброєнням передових армій світу. Тієї ж доби гатили з усього та по всьому, крім, звісно, ядерних та інших небезпечних об’єктів. Повідомлялося про вибухи у Вашингтоні та Нью-Йорку, Лондоні та Ватикані; палало в Латинській Америці та Африці та навіть віддалена Австралія знаходилася під ударом невідомих сил. На той час українці вже були відмежовані інформаційно від московії, тож чи палає у ворога — ніхто правди не знав.  

Ближче до шостої ранку за Києвом почалося часткове відновлення медійної сфери й світ побачив перші наслідки невідомої атаки. Та замість жаху настало суцільне здивування. Замість руйнувань адмінбудівель та інфраструктури, що притаманне терористам, були знищені якісь вибіркові будівлі, пам’ятку культури, а подекуди – вибухали гори чи пагорби, диміли чималі вирви серед безкраїх пустель чи неосвоєних степів…

Можливо, щось могли б пояснити міжнародні організації, на кшталт ООН, але, якраз, їхні представники вже не могли щось пояснювати.

Щодо України, то тут дійсно щось літало, але не вибухало. Повітряна тривога спрацювала всього раз, однак, за давньою традицією останньої війни, про влучання не повідомлялося. 

Світова істерія серед цивільного населення планети так і не розпочалася в повних масштабах, оскільки все закінчилося настільки ж раптово, як і почалося. Слід за бомбардуванням не відбулося наземних операцій, нападів радикалів чи фанатиків, гучних заяв екстремістів чи вимог. Звісно, дехто намагався присвоїти собі причетність до події, однак таких хвальків просто підняли на сміх. 

На кінець буремної доби, названої “День Х” світові лідери виступили зі спільним зверненням, з якого зрозумілим було лише одне: світ змінився, але як саме — ніхто не уточнив. Загальний посил звернення зводився до гуманізму та порозуміння навіть після років чи століть ворожнечі, дружби та праці на благо цивілізації. Більшість із них, до слова, з різних причин склали повноваження менше, ніж за наступні півроку. Спершу в Україні навіть чекали, що з-за того боку ще недобудованої “Межі” хтось просуне руку примирення, однак вже скоро звідти знову прилетіли дрони-камікадзе й усе стало на свої місця. 

Однак решта світу й справді змінилася. Але не скрізь на краще. 

Біля дверей мене ніхто не зустрічав. Я трохи постояв, а потім сам прочинив їх та обережно проник всередину. Переді мною була велика та світла кімната-студія з великими панорамними вікнами та виглядом на море — одразу за будинком починався крутий схил. Всередині пахло ваніллю, очевидно від ароматизованої свічки, що палахкотіла на високому столі чи то барній стійці посеред приміщення, поруч якої стояли такі ж високі стільці. 

Раптом звідкись вискочив маленький бішон фрізе, що з голосним гавкотом підстрибнув до мене й вчепився у штанину. Це був не біо-дрон з нашийником, а справжнісінький цуцик. Слідом з’явилося двійко дітей: чорнявий хлопчик років двох та старша дівчинка, років семи. Вони гукали песика й намагалися відтягти від мене несамовитого болонку, що не полишав надії розірвати на шмаття мою ногавицю. Все це було милим та кумедним водночас.

– Діти, ану гайда до кімнати, – пролунав віддалено знайомий чоловічий голос і до кімнати увійшов пан з напівпрозорих екранів, що траплялися мені по всім місцям перебування у майбутнього. Мене не здивувало, що в житті він був меншим, ніж здавався на зображенні, – Вітаю та перепрошую за гармидер!

Чоловік люб’язно, але якось непевно, простяг та потис мені руку, іншою відсторонив дітей, а ногою хотів відігнати собаку, однак той відпустив мою штанину, перекрутився на місці й зайшов для атаки з іншого боку. 

– Я Президент України Тон Залізняк. Прошу, проходьте.

Чоловік ввічливо запросив мене до столу. Дітям таки вдалося піймати песика і вони побігли геть. Все це йшло врозріз моїм сподіванням на офіційний прийом, якого я чекав, однак дивуватися чомусь у майбутньому було марним. Я сів на високого стільця біля тарілки з фруктами, а чоловік розмістився навпроти.

– Даруйте пані президентку, вона скоро доєднається до нас, – поспіхом мовив Тон, – наш графік трохи змістився, тож мусимо наздоганяти. Пригощайтеся! Може бажаєте напої, чи може тойго?

Не стану кривити душею, що цього слова я чекав вже давно. Раніше Пріся зводила мене у “Їдальню” на набережній, де за часів мого останнього візиту до Ялти стояв ресторан МакДональдс, але я там не наважився дати хабара за чарку, як це робив Жарко. 

Президент Тон уловив моє побажання й запропонував на вибір широкий спектр напоїв з барної полиці. Я помітив, що всі пляшки стояли закоркрваними і, ніби на випередження, Президент розповів їхню історію.