Розділ 3. Глава 21

Попри яскраве сонце й теплу погоду, від моря дмухало холодом — зима, все таки. Хвилі гучно накочувалися на берег й розбивалися бурунами білої піни. Кричали чайки, з набережної лунала музика. У морі на рейді стояли численні кораблі: звичні для мене й новіші – якісь приплюснуті, яких я ще ніколи не бачив. Туди й назад, а також повсюди, літала сила-силенна дронів. Я вдихав солоний запах, якого не відчував вже багато років. 

– Можемо йти, – мого ліктя торкнулася тонка жіноча рука, що на коротку мить створило ілюзію жаданої зустрічі. Я відволікся від морського пейзажу, але ні — це була всього лиш військова з Південного куреня ЗСУ на ім’я Пріся, приставлена для мого супроводу. Так, тепер мною опікувалися вже військові. Жарка більше не було поруч і я жалкував за його округлою та завжди невдоволеною пикою. Певне, дівчина марно зверталася до мене й раніше, якщо зараз спробувала торкнутися: як я пам’ятаю, це була вимушена й не популярна в майбутньому дія, викликана крайньою потребою.

Ми залишили набережну. Попереду на нас чекав транспорт – армійська легкова машина, звісно безпілотна – що мала доставити мене на заплановану зустріч з Президентами. Сонце вже котило до заходу й видовжувало тіні установок ППО/ПРО, схожих на турелі з “Межі”, але ще більш масивні. Інцидент в дорозі не вплинув на графік – просто особистий вільний час ми витратили на зайвий медогляд та вимушене відмивання мене від бруду. 

Коли до місця зупинки монорейсу прилетіли дрони, десант ЗСУ та рятувальники, суть проблеми була вирішена. Поруч знайшли замасковане вороже повітряне судно, схоже на “Горихвісту”, вкрите гнучким захисним екраном, як і стелс-костюми нападників. Цією штукою мене мали доправити кудись у московію, до берегів якої звідси було оптимально близько. 

З потягу повискакували агенти Служби Контролю під прикриттям, які нейтралізували дев’ятьох ворожих агентів. Десятого пристрелив хтось із бійців десанту вже у полі за спроби втечі — я без проблем впізнав у трупі того дядька, якого бачив на пероні та раніше у Селеніті... З’ясувалося, що двоє ворогів займалися наведенням електромагнітної ракети й зупинкою потягу в потрібному місці, а решта – чоловіки та жінки – мали посіяти паніку вигуками про мисливців. Це мало нажахати пасажирів та спричинити хаос для відвернення уваги. До слова, ніхто сильно не злякався і десь таку хибну стратегію ворога я вже бачив за час минулої війни. 

– Як ви пропустили цих московитів? – спитав я військових, коли вже летів у напрямку Ялти. 

– Бо це не іноземці, – коротко пояснив, очевидно, головний серед присутніх. – Це наші зрадники та колаборанти. 

– А чого всіх повбивали? Того чувака – я помітив нерозуміння слова, але усвідомлення контексту співрозмовником – у полі можна було б поранити й затримати для допитів.

– А набіса вони нам потрібні? – іронічно перепитав боєць і голосно додав: – Собакам – собача смерть! – Ці слова схвально підтримали інші військові у транспорті, тож я не став допитуватися більше. 

Тоді найкращим було одвернувся до вікна, за яким вже проносилася щільна житлова забудова. Навіть за п’ятдесят років фундаментальних перетворень змінилося далеко не все. І людська свідомість не вийняток. На що сподівалися колаборанти? Адже літальний апарат був надто компактним та вміщав лише двох прибулих мислівців та ще було трохи місця для полоненого. Ті десятеро, якщо в спецоперації не було задіяно більше членів “сплячої ДРГ”, залишилися б біля зупиненого потягу –  і що далі? Відлякували б ЗСУ вигуками про мисливців? Тікали б у відкрите поле, як отой останній, що дорівнює неминучій смерті чи арешту… Дивні люди, все дуже дивно, як на мене. І бридко, що й досі хтось має справу з затятим ворогом. 

Біля авто на нас чекав ще один службовець, який тримав у руках мій відчищений від бруду заплічник. 

– Ми все помили, – урочисто повідомив він й додав: – Там із Вами вже давно хтось наполегливо хоче зв’язатися. І в момент передачі мені до рук наплічника стиха додав: “Секретним каналом зв’язку”.

Пріся люб’язно погодилася почекати, доки я розмовлятиму засобом комунікації – не знаю, як правильно назвати сучасні методи – й зникла за тонованими дверима переднього сидіння. Я дістав свій гаджет і перевірив вхідні виклики, натиснув піктограму для зворотнього дзвінка. Для розмови голосом пристрій можна було тримати біля вуха так само, як і телефон у мій час. 

– Вже знаєш, яка потрібна допомога? – без зайвих церемоній запитав стурбований, але певний, дівочий голос на тому кінці. 

– Так, тепер вже так. – відказав я. – Кажуть, це ж надійний канал зв’язку?

– Жартуєш? Один з найкращих!

– Тоді я надішлю тобі місце зустрічі. 

– Гаразд. Зроблю все від мене залежне. Намагайся не померти до того часу. 

На задньому сидінні авто, куди я швидко всівся, на мене чекав сюрприз — ще один пасажир, про присутність якого я не підозрював. Пріся вже повернула переднє сидіння в наш бік, як це було можливим у сучасних авто. А поруч мене сидів невеликий підтягнутий чоловік років п’ятидесяти у військовій формі, але з більш урочистими тактичними позначками, ніж у всіх, кого я зустрічав раніше. Навіть Дубія. За зростом та помітними шрамами, я одразу збагнув його бойове минуле у лавах ЗСУ, а за віком — багаторічну вислугу. 

– Бажаю міцного! — з посмішкою промовив той, – Як ся маєте?

– Курінний отаман кримського гарнізону Данило Твердохліб, – Пріся захоплено відрекомендувала незнайомця й автівка рушила.