Глава 20

Яскраве літнє сонце щедро поливало подвір’я та проникало під розлоге дерево, під кроною якого у надувному басейні плюскалося двоє дітей. Чорнявий пухкий хлопчик та білява дівчинка бавилися гумовими порскавками, пластиковими рибками та іншими іграшками для купання. В якийсь момент дівчинка почала ляпати долоньками куцих ручок по воді й краплі полетіли врізнобіч, включно з обличчям її товариша. Хлопик голосно заплакав й з ображеним виглядом відвернувся, що лише насмішило малу й вона весело ляпала далі. 

Вони були знайомі, практично, з народження та жили неподалік одне одного у невеликому селі. Їхні батьки приятелювали й підтримували гарні сусідські стосунки. Дитинство припало на цікавий час відродження повоєнної України, коли саме набирали обертів фундаментальні зміни, закладені близко двох десятиліть тому. На той час люди вже навчилися жити за новими правилами й навіть підросло ціле молоде покоління, яке вже не знало іншого, попереднього, життя без Системи та її можливостей. 

Чи було дитинство щасливим? У загальному, певне так, а головне — воно було мирним.

Сільська місцинка надавала багато цікавих можливостей проводити час. От хлопчик, вже років п’яти, зібрав цілий оберемок ще недозрілих яблук, що попадали у садку, та приніс їх на заднє подвір’я дому. Там з усілякого мотлоху вже було споруджено фігуру московита у бронекостюмі, в яких вони нападали на прикордонні області, де ще не закінчили будівництво “Межі”. Як і кожний хлопчик, цей мріяв захистити свою країну від заклятих ворогів, що колись наробили багато лиха й досі не дають спокою на Сході та Півночі. 

Тож малий розклав “боєприпаси” на траві, вибрав найбільше за розміром та найменш підгниле яблуко, прицілився і метнув ним у “московита”. Той ухилився — звісно ж у дитячій уяві, що виправдовувала хибу. Аж раптом з-за живоплоту вилетіла зелена грушка, влучила у зімітовану голову супротивника і вся конструкція, яку хлопчик тай ретельно збирав, гучно обвалилася. 

– Перемога! – зчувся пронизливий дівчачий голос, а над кущами огорожі з’явилося дрібне обличчя, вкрите ластовинням. 

Хлопчик почервонів від люті й розпачу. Його гру нахабно перервали й він не вигадав нічого кращого, як схопити яблуко й пошпурити у сусідку. Та дзвінко засміялася й зникла за живоплотом. “Не влучив, бє-бє-бе!” – кепкувала вона, а хлопчик хапав нові яблука й засилав їх повітрям до сусідського двору. 

Сміх та лемент перервав глухий удар, а трохи згодом зчувся здавлений слізьми голос: “Ну і що? А мені не боляче…” Та слідом лютий вигук діда Сави: “Я комусь зараз кину!” Дівчинка продерлася крізь кущі, одною рукою вона трималася за бік, де на суконці було чітко видно слід яблучного соку від влучання; іншою рукою вона схопила хлопця за руку й потягла за собою: 

– Тікаємо, дідо нас зараз сваритиме, – прошепотіла вона коли діти разом бігли, аби сховатися за сараєм для худоби. 

У перший клас їх також відправили разом й поставили у пару на святковій лінійці. Хлопчик захоплено розглядав інших дітей із квітами у руках, широко усміхався, коли котрийсь із дронів-операторів, що пролітав повз, фокусував на ньому свої оптичні пристрої. 

– Ти чого так тішишся? – зашипіла на нього дівчинка, прикривши обличчя букетом астромерій. – Ти хоч знаєш, що все це на десять років? Вона мала лихий вигляд, а з-під спіднички виглядали напередодні счесані коліна. 

– То й що? – радісно відповів першокласник, – тут так весело!

– Буе-е… – подружка проілюструвала мімічно цей звук і відвернулася до сусіднього хлопчика у шерензі. Той також широко посміхався ротом без двох передніх зубів і на додачу зачаровано колупався у носі.

– А ти чого тішишся? – шикнула вона й на майбутнього однокласника. Потім закотила очі й додала сама собі: “Боже, куди я потрапила…”

Час невпинно летів уперед і діти підростали. Вони інколи робили разом уроки у когось вдома й це, за автоматизованими оцінками, сприяло навчанню їх обох. 

– Напишеш за мене твір? – якось спитала вона у середній школі. 

– Чого б це? – буркнув він неохоче, оскільки робити щось понад норми було ліньки. 

– Ну бо у тебе це виходить краще. Всі про це кажуть. – поки хлопець сидів за столом, обкладений книгами, зошитами та планшетами, вона вибралася до дзеркала у своїй кімнаті й приклала до себе чергову суконьку з обширного гардеробу. Потім склала губи качечкою та перекрутилася. 

– Це малоефективно, – почухав потилицю хлопчик, – алгоритми вмить розпізнають мій стиль і обоє отримаємо на горіхи. 

– Я красива? – запитала сусідка, ніби й не чула слушне зауваження. 

– Як перестигла слива, га-га-га, – передражнив він, за що миттю отримав кінцем сукні по голові. 

– Ну тоді зміни свій стиль. Уяви, що ти – це хтось інший. От як би я описала осінь? – не відступала вона з фальшування творчого завдання. 

– Певне щось на кшталт: золотаво-червоний пейзаж на тлі ясно-синього неба подекуди вкривав срібний серпанок… – почав було хлопець, але знову отримав сукнею.

– Ні, – скрикнула вона, – це ти б так написав! “Холодна сіра мряка випила благі залишки моєї радості”, – от що б написала я! Тому розумієш, чого я прошу тебе?

Хлопець розумів, але писати від цього більше не захотілося. До того ж це було не чесно, адже навіть різко-депресивне світобачення його сусідки мало право на життя й могло бути високо оцінене. Але вона, відверто, не так часто його про щось просила й зазвичай вирішувала сама будь-які власні завдання без запиту про допомогу. Навіть якщо їй було потрібно взяти щось з обіднього столу, приміром кетчуп, дівчина воліла взяти це самій, ніж просити когось передати. Він це давно помітив та навіть цінував таку рису.