Глава 19

До Нью-Делі він прибув на позолоченому лімузині та в супроводі ескорту декількох мікроавтобусів та мотоциклістів з проблисковими маячками — так було швидше в умовах нестабільності в країні та, звісно ж, безпечніше. Охорона везла зі собою силу-силенну зброї: від легкої стрілецької, навмисто виставленої напоказ мотоциклістами, геть до гранатометів та ПЗРК, схованих у кузовах мінівенів. Він щиро сподівався, що все це не знадобиться, але наявність зброї була потрібна не лише йому для заспокоєння. Найперше це було потрібно іншим довкола — для відвернення непотрібних спокус. 

Ошатне місто ще не оговталося від наслідків останніх перепетій, що почалися далеко звідси, але докотилися й до Індії. Подекуди будівлі ще мали ознаки влучання артилерійських снарядів; деякі були затягнуті будівельними сітками. Але відновлення велося, а життя нестримно вирувало з притаманним місцевим колоритом. 

У його авто була прохолодна вода та свіжі фрукти, апаратура підтримувала постійний зв’язок з транснаціональною інформаційною мережею, але все це більше не приносило втіхи амбітному та рішучому бізнесмену. На чільному місці містилася їхня свіжа світлина з вагітною Аадх’єю, куди чоловік потай позирав. Зараз руках він тримав стріпаний паперовий примірник віршів Миколи Хвильового та ретельно перечитував кожен рядок, набраний майже століття тому ще високим способом друку на пожовклому від часу папері. 

Лімузин спинився біля триповерхового будинку за парканом, оздобленого колонами та пілястрами, що тримали на собі трикутні фронтони над вікнами. Обабіч будівлі на території посольства й досі росли зелені дерева та кущі, що більше не вписувалося у типовий краєвид столиці. 

Він лишив книгу в авто й вибрався крізь відчинені прислугою двері назовні. Тут можна було дихати вільно, без кисневої та навіть марлевої маски, й це додавало впевненості. Охорона розосередилася довкола входу, однак всередину він зайшов сам-один, жодних черг чи підозрілих особистостей навкруги. 

Всередині кипіла перебудова: головну залу для відвідувачів розширювали та модернізували. Працівниця посольства чемно вибачилася за тимчасові незручності й провела поважного гостя захищеними від пилу проходами до віконець інтерв’юерів. Крізь сітку він бачив, як робітники дістають з коробок напівпрозорі та дещо вигнуті пристрої, сході на вертикальні мультимедійні екрани, та ладнають їх для встановлення за периметром майбутньої зали. 

Перед віконцями було порожньо, але над потрібним спалахнуло м’яке світло й жалюзі піднялися догори. За склом очікував молодий чоловік європеоїдної зовнішності у білій сорочці та стилізованій жовто-блакитній краватці. Офіцер привітався з відвідувачем на бездоганному гінді та попросив покласти документи до рухомого лотку. 

– Ви претендуєте на громадянство України та ознайомлені з усіма вимогами щодо отримання токену українця? – запитав співробітник посольства у час, поки переглядав  папери, від яких не відривав погляду. 

– Так, – просто відказав відвідувач. 

– Вам відмовлено! – голосно повідомив клерк й показово ляпнув штампом посеред документу, що лишив яскраво-червону чорнильну позначку. — чи маєте ще питання чи зауваження?

Претендент навіть не змигнув оком. Звісно, він вже добре знав наперед усі тонкощі бюрократичної процедури, що чекала на нього біля цього віконця. Хоча не кожен обізнаний так само холодно міг би пережити офіційну відмову, він сказав:

– Так, маю. Чи не могли б ви ще раз взяти до уваги моє подання?

Чоловік за склом мовчки перегорнув заплямовану сторінку й почав вивчати подальші папірці. 

– Чи самостійно ви заповнювали супутні документи? – знову спитав офіцер. 

– Так, – така ж суха беземоційна відповідь. 

Лише зараз співробітник консульства підвів очі й приязно глянув крізь скло. 

– То пан розмовляє українською? – радо спитав він державною мовою своєї країни й після ствердної відповіді більше ніколи не переходив назад на гінді, хоча в подальшому з розумінням гальмував власну вимову та ретельно вслухався у далеку від досконалості мову співрозмовника. 

Претендент на отримання громадянства здавався непорушним, чим викликав особливу повагу. Цей чоловік, років сорока, навіть без дорогого сарі та купи охорони надворі, був відомий мало не кожному. Один з найбагатших людей Індії не потребував представлення й з поміж інших багатіїв вирізнявся найбільш прозорою біографією. Звісно, люди розуміють, що утримати статки, а особливо на час великого світового протистояння, цілком чесним шляхом було неможливо. Однак приклад того, як він ще хлопчиною, прийшов до успіху практично з низин кастового суспільства, вартував боллівудського сюжету й справді вже викладалася у початковій школі голомозим дітям, як взірець національної гордості. 

І от зараз він стояв на шляху до здійснення свідомого вибору змінити абсолютно усе, здобуте до цього часу. Дуже шкода, що Індія, як і більшість країн з консервативними поглядами на принципи державного устрою, забороняє розміщувати на своїй території користувацькі інтерфейси та дата-центр нейромереж штучного інтелекту інших країн. Тому зараз він має спілкуватися з чиновником, а не самою Системою. Хоча в його конкретному випадку це те саме. 

– Україна не є популярним напрямом для міграції сьогодні, — мовив офіцер, — а внутрішні правила надзвичайно суворі і, Ви маєте зрозуміти мене правильно, — єдині для всіх без винятків та виключень.