Глава 18

Дорогою до залізничного вокзалу, що ми долали сільським монорельсом, Жарко стиха лайнувся й повідомив, про запізнення нашого потягу. 

– Ого, а таке можливо? – здивувався я.

– Звісно ж, – буркнув той, – це ж техніка, до того ж достатньо нова та ще не доведена до путя. Тому все навіть дуже можливо. На жаль. 

Аби згаяти час та поглибити інтеграцію, я запропонував вийти раніше й прогулятися до вокзалу пішки. Мій супутник був не у захваті від ідеї, але погодився й вказав на зупинку у своєму гаджеті з мапою.

– Вийдемо тут. Так нам і часу вистачить, і щось побачити зможемо. 

За дивною місцевою традицією, станції у Мансаналу теж не мали особливих власних назв чи прив’язки до вулиць – натомість були номери або натяки. Приміром Жарко вказав на “Зупинку 54”, а їй передувала “Зупинка біля млина”. Я вдивлявся у вікно, щоб зрозуміти логіку й зрештою таки побачив інсталяцію у вигляді старого вітряка неподалік зупинки. Що ж, тепер все стало на свої місця. 

Ми та ще кілька пасажирів вийшли на 54-й, а з вагону поруч нашого викотили люди на різних колісних засобах. В монорельсу був чіткий поділ на піших пасажирів й осіб із легким колісним транспортом (їздунів, не забуваємо), що тут був надзвичайно популярним. У вихідний народу довкола справді побільшало, але мою увагу одразу привернув натовп перед однією з найближчих будівель зі стриманою архітектурою. Я беззаперечно зрозумів, чим саме вони там займаються, але все ж перепитав Жарка:

– А що це тут відбувається? Пішли глянемо. 

– Та звичайний мітинг, – відказав той, але пішов за мною. – Певне протестують проти чогось або когось. 

Окуляри підсвітили будівлю й з’явилося повідомлення: “Управління з питань взаємодії”. Мені назва не сказала практично нічого, але коли аналогічне повідомлення прочитав мій супутник, він, схоже, одразу вловив суть та дещо втратив інтерес:

– Зрозуміло. Це тѝпова держустанова, де вивчають досвід користувачів та намагаються його покращувати. До них завжди багато претензій. 

– Який саме досвід? 

– Та будь-який: наскільки зручно ходити сходами, як краще планувати парки, які кольори використати на важливих оголошеннях – будь-який досвід живих людей. Це допомагає штучному інтелекту краще розуміти, що дійсно працює, а що потребує переосмислення. Хоча багато людей, і я також, якщо тобі цікаво, вважають, що тут працюють самі лише ледарі.

Ми дійшли до мітингарів і стало чутно, про що йдеться. Дехто тримав у руках плакати з написами: “Гострий = незручний”, “Геть кути!”, “Земля кругла, а не квадратна” тощо. Якась жінка перед юрбою в супроводі ще кількох активістів, емоційно  розповідала мітингарям про досконалість заокруглених форм. Вона просто говорила, але її голос транслювався кількома дронами, що рівномірно зависли над учасниками зібрання. За своєю звичкою я дістався перших-ліпших людей з натовпу й поцікавився заходом. Це була, вочевидь, подружня пара середніх років. 

– Так це ж про оновлення лавочок, ви що, не в курсі? – відказав чоловік. – Ці телепні придумали, що сидіння та спинки мають бути з прямими кутами без заокруглень!

– А самі, либонь, сидять своїми гузлами на м’яких кріслах, що їм ніде не тиснуть! – несподівано завзято втрутилася жінка. 

На нас почали озиратися інші учасники мітингу і я відчув дискомфорт. Але тут доповідачка закінчила свою палку розповідь й вигукнула: “Кути геть!” Натовп підхопив: “Ку-ти геть! Ку-ти геть!” Скандування синхронізувалося й посилилося ритмічним тупотом сотень ніг. 

Народ все прибував до протестувальників, але ми з Жарославом тишком пішли своєю дорогою. 

– І що, їх вимоги почують? – я намагався говорити без сарказму, оскільки пам’ятав про верховенство сучасної демократії. 

– Ти знову за своє? Звісно ж! Їх почули, як ти кажеш, власне ще до початку цього збіговиська та взяли до уваги для коригування планів. 

– Ні-ні, я не сумніваюся, – швидко реабілітувався я, щоб не розпалювати Жарка, – Тоді чому ці люди прийшли на мітинг?

– Бо це українці, шановний, – усміхнувся Жарко, – нам завжди треба десь протестувати, десь кричати і за щось боротися. Певний, що не так давно тут вже стояли прихильники прямокутних лавочок або вони прийдуть сюди завтра-післязавтра. А якщо сьогодні, то ще й начистять одне одному пики. 

Деякий час ми йшли мовчки. Я просто розглядав усе довкола, включно з місцевою рекламою з доповненої реальності, та міркував над побаченим. Навіть у сучасному світі, що здавався набагато справедливішим, люди об’єднувалися задля відстоювання своїх переконань. Як і в мій час із державної установи, як я бачив, до них ніхто не вийшов, але був нюанс – сьогодні цього вже й не було потрібно. Жарко наостанок додав, що, як правило, Управління проаналізує уподобання громадян, виведе якусь пропорцію та оновить якусь частину лавочок гострими кутами, а якусь скругленими. Чи лишаться задоволеними цілковито всі мешканці Мансаналу? Звісно ні, але чи мають вони реальний вплив на Панаса – звісно так. 

Особливо дивитися навкруги дійсно не було на що, тому ми просувалися до мети набагато швидше, ніж планували. Будівля вокзалу вже бовваніла далеко попереду, коли шлях перегородив прохач. Найперше в очі кинувся яскравий помаранчевий ромб над його персоною — маркер брехуна, накладений Системою за якесь відбуте покарання. Дискретний громадянин простягав нам руку з невідомою мені коробочкою. Там була щілина, як для вводу купюр, але ж фізичних грошей я не мав. Жарко відсторонився жебрака, але питання сучасної милостині мене зацікавило.