Глава 16

На виході з Музею я зустрів Конвалію і Жарка, точніше дівчина привела мені нормально так схмілілого напарника по місії. Ми провели досить багато часу на нижньому поверсі, а співробітник Контролю — у етно-барі. Він був веселим та говірким, однак погано контролював рухальні рефлекси й осипав Валю красномовними компліментами. Злата залишилася внизу й востаннє я бачив її в проміжку дверей, що закривали не лише вхід у застигле село, але й неймовірну сторінку в її житті. Та і моєму теж. Наостанок вона мило усміхалася. 

Надворі вже добряче стемніло, а небо на додачу ще й затягло дощовими хмари. Конвалія передала мені вожі керування Жарком, подякувала за візит і сказала, що для нас замовлено вечерю у ресторані “Готелю”. 

– З нами нікого не буде? – дещо здивувався я. 

– Схоже, ви вже тут доволі непогано призвичаїлися, тож ми подумали, що трохи вільного часу вам не завадить. Сергію, моє шанування, – дівчина приклала долоню до серця, де на костюмі було приколоте золотаве яблучко. – Сподіваюся на майбутню зустріч з Вами.  

Пощастило, що нам лишили “Мандрівника” та Ізекіїля за кермом, який мав доправити нас до житла. Найперше я попросив його спинитися біль першого ж ліпшого витверезника, оскільки Жарко постійно питав, чому з нами не їде Конвалія і кудись поривався вийти. Як виявилося, протиалкогольних установок у Мансаналі практично не було, оскільки місцеві мешканці вживали надзвичайно мало та надзвичайно рідко. Тож капсули були встановлені, більшою мірою, на перетині маршрутів для гастротуризму й найближчу ми знайшли за кілька кварталів. 

Трохи схвильований опісля процедури Жарко, з тремтінням у голосі, найперше сказав:

– П-прошу в-вибачення за непристойний та ганебний вчинок на службі. Я-я просто не знаю, що на мене найшло…

– Облиш, це ж самогон!, – я поплескав його по плечу, – Моє перше знайомство з ним було куди гірше твого, ти вже повір. 

– П-правда?

– Цілковито! Я тоді їв сніг. 

Всюдихід знову доставив нас до Готелю водоймою, але тепер ситуація з мешканцями села була кардинально іншою: набережна світилася й вирувала людськимим потоками, чулася жива музика й, навіть попри дрібний дощ, річкою плавали човни та човники, катамарани та якісь легкомоторні плавзасоби на одну-дві персони. Спостерігати за відпочинком трудівників, які годують Україну та ще півсвіту, було надзвичайно приємно. 

Першим ділом у номері я спробував встановити зв’язок, але один абонент не відповів. Печально, та нехай –, спробуємо іншого. Однак і тут спіткала невдача, хоча навзаєм прийшло повідомлення з вибаченням через зайнятість. Вечеря відрізнялася від сніданку вже спеціалізованим меню та стравами від шефа, які для нас ще вдень особисто замовив Самійло. Смак у нього дійсно був чудовим. Як і у обраних страв. 

Якось за загальним замовчуванням ми з Жарославом вирішили обрати відпочинок. Він засмутився угоді про нерозголошення й навіть не намагався  вициганити бодай щось дозволене про Злату, що не підпадає під заборону поширення. За моїм спостереженням, Жарко не розвивав допити там, де проходила межа: в сучасній культурі повага до збереження таємниці означала дещо більше, ніж просто високопарні фрази. Тож якщо далі розповідати було не слід, то й розпитувати було не варто. 

За ці пару діб, а особливо за вчорашню ніч та сьогоднішній день, трапилося надто багато важливих та складних подій. Мій старечий організм, хоча й був з вигляду у нормі, видавав сигнали у вигляді спонтанного болю в суглобах, коліків десь у кишечнику, спазмів у голові та інших неприємних відчуттях. 

– Насправді є ще одна важлива справа державного значення, – сказав Жарко, – яку нам слід вирішити тут і зараз. І для цього у мене є всі необхідні дозволи щодо залучення цивільних. Ти готовий?

Вочевидь зовсім нещодавно  про такі справи досить стисло та сумбурно нам розповідала Поля, поки я слухав її в піввуха. Її саму Служба несподівано долучила до заходів у Селеніті, завдяки чому ми й зустрілися у підземному готелі для туристів. Навіть зараз у Системи було чимало супротивників та навіть відвертих ворогів, які ховалися будь-де по країні та вершили свої ганебні справи супроти суспільства. Це могли бути шпигуни, ідеологічні чи релігійні фанатики, що, загалом, сьогодні мало чим відрізнялося, або прибічники крафтових протестантських течій. Останні були особливо непередбачувані, оскільки сьогодні кожен громадянин міг вигадати власні причини ненавидіти державний устрій та розвивати власний рух. 

Саме така справа очікувала нас зі Жарком. Ми пробиралися темним коридором, де зі стелі звисали скривавлені ланцюги та гаки, на стінах були нанесені непристойні написи та заклики до протесту. Кілька хвилин раніше співробітник Контролю холоднокровно допитав фанатичного сектанта з незрозумілими намірами, які вірили у… Я не міг сказати, у що саме, але це було щось дійсно лихе. 

Видана мені зброя потріскувала електричними розрядами у руках й декілька разів я вже скерував згубний промінь у ворогів, які вистрибували на нас із темних закутків. Це не йшло у жодне порівняння з АК-47, що був у мене на війні. Нарешті ми відслідкували головного фігуранта справи, який ховався у обширному складському приміщення. Жарослав довірив мені вести перемовини і я, попри всі мої старання, їх провалив, оскільки зараз той лютий дядько жбурляв у нас енергетичні кулі та навколишні предмети. 

Я бачив Жарка поперед себе, як він вправно ухилявся від атак супротивника. Я чув його голос, як і звуки довкілля, наче в себе у голові, але саме голос напарника дублювався десь позаду мене за відчуттями, що добряче збивало з пантелику. Нарешті ми притисли знесиленого ворога до стінки і я навіть випустив по ньому черговий залп зі своєї пушки. Але  “головгад” від цього не подох, а лише визнав свою провину й здався на розсуд правосуддя – все через обмеження на жорстокість.