Глава 14

З вікна нашого номеру було видно вигин річки, ділянку набережної, будівлі навпроти та два мости: вузький вантовий для пішоходів та “їздунів”. Так я про себе називав усіх, хто пересувався на транспортних засобах, що мали, принаймні, одне колесо. Інший міст – ширший балочний, яким їздив місцевий монорельс. За хвилину часу, що я спеціально засікав на гаджеті, я нарахував більше переміщень різних за розміром безпілотників, ніж людей: ці штуки їздили виділеними лініями суходолу, пролітали вочевидь усталеними маршрутами та навіть плавали річкою. 

– Ну звідки ж я зранку знав, що ми полетимо сюди? – виправдовувався Жарко, поки розбирав вміст пакунку, доставленого також дроном у номер внутрішньою транспортною системою. – Я б звісно не вдягав мерч Селеніту. Добре, що ще кепку не натяг, а то б і не впустили зовсім.

Він одягнув готельний халат, а подарункову футболку підземного міста дбайливо склав на краю свого ліжка. Я теж був у халаті: а чого б і ні, якщо м’якшим від його матеріалу, на моїй пам’яті, було колись лиш хутро сусідського сибірського кота. А ще я сьорбав ігристе вино з келиху на довгій ніжці. В місцевому міні-барі таких було чимало, причому горловину кришталевих келихів зі вмістом щільно затягувала прозора плівка – зриваєш її і напій піниться, ніби налитий з пляшки. 

– Оува! – вигукнув Жарослав, коли розтягнув у руках за плечі світлу сорочку з довгими рукавами, оздоблену принтом вишивки металевих тонів. Мій супутник розглядав річ з різних боків, вивертав одежину та навіть нюхав її. 

– Це щось модне? – я облишив вікно й відставив келих. Коротка перерва на спостереження закінчилася й слід було активізувати увагу на деталях. Адже скоро на мене чекала нова пригода, мету й результат якої поки неможливо було розрахувати. 

– Не зовсім модне, – зі знанням справи відказав Жарко, – Радше унікальне. От дивись. Це сорочка з лосконі, але оброблена не так, як це роблять в інших селах чи за їх межам. От бачиш текстуру та оцей шов…

– Зажди, що за тканина?

– Конопляні волокна, ну. З чоловічих кущів. – Знову дивиться на мене, як на дикуна.

– У мій час до конопель було упереджене ставлення. Тоді лише Закон про медичне застосування нещодавно прийняли і треба було ліцензії…

– Точно, даруй. То були темні часи, – іронічно відказав Жарослав, – Але вони минулися. Тепер все повернулося до нормальності, як у доглобалістичні часи.

– Які часи?

– Давай потім. Нагадаєш мені. Тож, тканина цієї сорочки має нерівность, от помацай, – він дав мені рукав і під моїми пальцями опинився приємно-холодний рельєфний матеріал. – І зшито все особливим способом. А принт – це взагалі нано-шовкографія з використанням…

Жарко все сипав незрозумілими мені термінами й захоплено вертів у руках одежину. Як на мене, це була просто річ, хоча й справді гарна. Майнула думка, звідки у мого супутника такі пізнання у текстильній промисловості та очевидний потяг до шмоток, але я неодмінно з’ясую це вже після пояснення “доглобалістичних часів”. 

Я розгорнув пакунок, привезений мені. Там була схожа до Жаркової сорочка, але у золотистих тонах і з темнішим бронзовим принтом та дрібними елементами декору, як то застібки та петлі. Також до коробки поклали темні брюки й на тон світліший атласний пасок з пряжкою, оздобленою філігранними колосками та взуття – черевики на досить масивній підошві зі завищеними задником та язичком. Без зайвих роздумів я скинув халат і одягнув річ. Прохолода тканини швидко зникла й склалося враження, ніби одягу зовсім немає чи він став продовженням моєї шкіри. Раніше такого я ніколи не відчував. 

Вже за кілька хвилин ми з Жарославом стояли біля великого дзеркала при виході з номеру, з голови до ніг вбрані у надіслані нам речі. Ми скидалися на двійко хіпстерів – трохи розгублених, але достобіса модних в умовах сьогодення. 

– Нам би фото на пам’ять, – відчужено мовив я і тої ж миті краї дзеркала на долі секунди спалахнули яскравим світлом, а гаджет на зап’ясті подав сигнал про вхідне повідомлення. На вигнутому екрані я побачив мініатюру свіжої світлини. Оце сервіс!

Дорогою до ресторану, маршрут якої вже добре прокладався в окулярах, Жарослав стиха проводив мені інструктаж. Він попередив, що не знає деталей та контрольних осіб і тут рівень його допуску має нижчий пріоритет. Тож в разі екстрених ситуацій я мав мислити раціонально. І коли, а не якщо, нам трапиться Злата, скоріш всього я буду діяти сам. І на власний розсуд. 

– Однак вже завтра опівдні ми маємо вирушити на зустріч з Президентами, і навіть ці пихаті індики не зможуть протидіяти плану. Тож, що б не сталося – протримайся до ранку. – підбив підсумки коридорного брифінгу Жарко, коли ми дісталися мети. 

– Ти говориш так, наче мене тут мають катувати, – невтішно мовив я. Не схоже, що безпеківець прагнув мене чимось налякати, але перспектива втратити єдиний, поки надійний, місток між мною та сучасністю дещо бентежила. 

– Фізично наврят, але ще є багато різних способів, – неоднозначно відповів Жарко. 

Далі розмови були марними. Ми прийшли до просторої зали, де їли, пили та жваво спілкувалися десятки інших відвідувачів Готелю Над Рікою та снували дрони-офіціанти на високих ніжках. Я зрікся передчасної думки, озвученої Самійлові, що не хочу їсти. Страв було надзвичайно багато, однак вже скоро я помітив, що переважна їх більшість аналогічна тим, що продають у “Їдальні”.