Глава 13

Він сильно нервував, але з усіх сил намагався цього не показувати. Часом допомагала чимала коробка у його руках, прикрашена бантом, стрічкою та кольоровим папером різдвяної тематики. Це було насправді геніально просто: хто ж запідозрить благодійника та мецената у корупції, коли він просто несе подарунки діткам чи ветеранам, чи діткам ветеранів?

Зараз був найбільш сприятливий час. Вже два роки поспіль клятат Система контролювала всі надходження й видатки, що перетворило його меценатство – не повірите! – справді на меценатство, а не прикриття для відмиву  грошей. Але жодна система не ідеальна, жодна. От і наші електронні мізки, схоже, схибили, й цим треба користуватися негайно. Добре, що в запасі було чимало справжніх грошей, а не цих дурнуватих криптогривень, і чимало вдалося таки вивести різними способами, аби не викликати підозру. 

Але найкраще, це те, що й досі залишаються друзі старої формації, які пам’ятали, як колись робилися справи. Дуже обережно він проклав незримий ланцюжок до того, хто був йому потрібен. Хто ще справді міг вплинути на вирішення питання. І це гарантує безбідну старість. Ох, яка ж важка ця коробка. 

Та нічого, вже скоро він зайде у потрібний кабінет і без зайвого галасу залишить її у потрібному місці. А далі, вона так само тихо змінить кілька рук та кілька місць, трохи полегшає, звісно, але потрапить, куди мала б. Він не знав і не повинен був знати, хто саме буде торкатися її після нього: це не потрібно і це все одно будуть невідомі йому люди. Однак він добре знав тих, хто доручив їм зробити цю справу. Ще трошки. 

– З прийдешнім Вас! – йому гукає знайома особа і він приязно відповідає. “Тупа корова”, – думає про себе й сердиться на зайве привернення уваги. Аби ще цей йолоп на вході, якому він доручив виглядати незваних гостей встиг надіслати обумовлений різдвяний стікер в разі небезпеки. Невинний символ в переддень Святвечора, до якого не вчепишся.

От і потрібні двері: він заходить без стукоту й зустрічається поглядом зі середніх років жінкою, яка за столом працює з паперами. Погляд спокійний – усе під контролем. Він мовчки ставить коробку в кутку кабінету й впевненим рухом тягне за стрічку. Легка яскрава упаковка сповзає практично без шуму, а під нею виявляється інша – спокійна біло-золотиста з кумедними янголятками. Чудово, все вийшло. 

З полегшенням у спині, руках і на серці, він похапцем ховає маскувальний папір до сумки, кидає на жінку ще один погляд і задоволено успіхається – вона відповідає навзаєм. Він прочиняє двері з кабінету і натикається на Марію. 

Співробітники Контролю один за одним просочуються в кабінет й задівають його плечима, але він просто не може зрушити з місця. Двоє останніх все ж беруть його за руки та посувають убік. В коридорі вже помітно юрбу, яка зазирає з-за плечей оперативниці, – кого ж там сьогодні накрили? Марія заходить останньою, йде до зблідлої жінки, яку теж тримають за руки й звертається до неї на ім’я та посаду – чітко та різко, наче автоматна черга.

– Так, – із жахом відповідає та. 

– Допит на місці за формою номер два: чи визнаєте Ви себе винною у скоєнні протиправних дій, що загрожують фінансовій стабільності України?

– Так визнаю, – схлипує та.

– Чи готові Ви співпрацювати зі Службою Контролю, що вплине на призначення покарання?

– Так, готова, – відказує жінка й переходить на плач. 

– Ваша позиція зафіксована та внесена до Блокчейну. Можете поки йти та вітаю з Прийдешнім!

Жінка не відповідає та щойно безпеківці звільняють її руки, закриває обличчя й поспішає покинути кабінет. Марія переключається на чоловіка, звертається вже до нього, безпомилково додає до імені та посади ключові регалії та звання.

– Це якась помилка! Я вимагаю адвоката! – він йде вабанк і від напруження червоніє прямо на очах. 

– Допит на місці за формою номер один, – із металевами нотками в голосі Марія промовляє кожне слово, а вільні співробітники Контролю збираються довкола затриманого. Один з оперативників вже закінчив здирати з принесеної коробки ще кілька масківальних шарів та дістався її нутрощів: щільно складених та перетягнених стрейч-плівкою стосів грошових купюр. Інший безпеківець прикриває двері до кабінету. Пастка зачинилася. 

– Мені зле, я вимагаю лікаря і внесіть це у свій Блокчейн, – люто шипить затриманий і починає дрібно дрижати у руках міцних оперативників. 

– В наш Блокчей, – поправляє Марія, – Вже внесено, – Вона спокійно дістає щось з бокової кишені уніформи. – Але Ви, певне, вже скоро пошкодуєте про своє безпідставне прохання та не бажання співпраці. 

Марія робить якийсь непомітний рух з предметом і у затриманого здають нерви. Ще кілька хвилин тому він йшов коридором сповнений надії та планів. Це переважало страх бути викритим, адже обіцяло так багато. Він уявляв, як повернеться надвір, де вулиці прикрашені вогниками, поїде додому і пропустить чарку за успіх. Потім буде Різдво, а потім – почнеться новий рік, в якому в нього вже буде те, до чого він так довго йшов… 

Але тепер, в оточенні цих похмурих людей, цих патріотів, гори вони всі синім полум’ям, він почувався спустошеним та самотнім. Адже всьому прийшов кінець. В найкращому випадку на нього чекатиме не дванадцять пісних страв, а десь стільки ж співкамерників у СІЗО. А зараз? Що надумала ця хвойда з ним зробити? Вколить сироватку правди чи штрикне шокером? Ніхто ж з тих, кого вони затримали не каже правди про їхні методи, всім, ВСІМ промивають мізки там у таборах й залякують так, що вони потім й кривого слова не кажуть. Навіщо ж він не пристав на їхні умови одразу? Навіщо була ця інсталяція – так воно більше не працює! От якби повернути час на кілька хвилин назад. Чи навіть місяців, щоб усе це не починати.