Глава 12

Цей березневий ранок 2026-го року запам’ятався малочисельним мешканцям Богом забутого села Нишпинці надовго. Таких сіл десь посеред понівеченої України тоді було чимало. Закинуті хати дивилися у вись проваллями порожніх вікон, колись чепурні паркани покосилися, подвір’я заросли бур’яном. Людей немає, роботи — немає, частина земель в оренді у аграрного холдингу, але більшість просто не придатна для сільського господарства. Клуб зачинено, садочок нікому не потрібний, бо на все село лишилося кілька сімей, а решта — літні та немічні старожили. 

Для неї, старости села, обраної лише завдяки мінімальній соціальній активності, все це було суто умовністю та додатковим джерелом доходів у місці, де таке було практично неможливим. У територіальній громаді Нишпинці завжди займали позицію аутсайдера зі залишковим принципом фінансування, податки тут брати було, практично ні з кого, окрім Податку на доходи фізичних осіб від кількох чоловіків, які воювали у лавах ЗСУ. Депресивність цього села висіла прямо у повітрі, тиснула на нечисленних відвідувачів і, здається, навіть на кількох занедбаних кіз, що мирно щіпали молоду травичку на порожніх газонах  біля зачиненого фельдшерсько-акушерського пункту.

Але сьогодні був особливий день і до центру села прийшли практично всі, хто міг пересуватися. Навіть негласний старійшина, дід Гав’юк з запалими щоками та віковими зморшками, пришкандибав, опершись на ціпок, у парадному піджакові й благій кепці на лисій голові. Більше двох десятків людей перешіптувалися й тишком позирали на шлях від траси, звідки очікували прибуття малозрозумілих поважних гостей. Туди ж дивилася й староста, яка також вдягла найкращу сукню з гардеробу. Сьогодні їм обіцяли зміни на краще, але ніхто не розумів, як вони можуть відбутися. 

На дорозі з’явилася автівка і всі затамували подих. Хиба — це була машина “Укрпошти”. Водій спинився біля гурту, вийшов з машини і запитав: “А ви що тута всі поставала, щось роздають?” На нього шикнули — час був непідходящий. 

Хтось гукнув старосту, яка помітно нервувала й перебирала пальцями пом’ятий прозорий файл, де зібрала якісь документи для події — вона лише якось винувато усміхнулася. Хтось сказав, що треба йти додому, бо худоба не напоєна…

Аж раптом всі почули. Звук лунав не зі сторони виїзду зі села, а з неба. Він наростав щомиті й здавався дещо загрозливим. Криволапий песик, що прийщов з людьми, закинув голову догори і дзвінко гавкав у вись. 

З-за дерев винирнув перший транспортний гелікоптер з жовто-блакинтними колими на борту. Від його лопатей довкола здійнялася курява, а люди прикривали обличчя від уколів гострих піщинок, піднятих у повітря. Машина зробила напівколо над відкритою територією – пілот шукав зручне місце для посадки – й подалася донизу. Слідом з того ж напрямку прилетів інший транспортний гелікоптер й послідував прикладу першого. 

Люди були збентежені. Донині візит очільника громади чи когось із райради був справжньою подією, а це – просто не вкладається у рамки дійсності. Гелікоптери приземлилися і з першого вийшли люди різному одязі: формі новоствореної Служби Контролю, військовому однострої та робітничих костюмах. З іншого гвинтокрила також показалися монтажники, а в кабіні було видно щось об’ємне, загорнуте у транспортний поліетилен з повітряними пухирцями. Староста рушила назустріч строкатій делегації.

— Слава Україні! — привітно гукнув співробітник Контролю в марній спробі перемогти шум від лопатей. 

— Героям слава! — відказала староста, й відчула на зубах скрипучий пил. 

— Привезли вам ноду. Все готове для встановлення? — поцікавився чоловік, коли всі зібралися разом, — приміщення, мережа, документи?

— Такт-так, відказала староста, — Ось у клубі є все необхідне. Вам треба якась допомога? Тут все село зібралося нині. 

Чоловік глянув крізь плече старости на зніяковілих людей, які прикривали обличчя від потоку повітря та пилу, але непорушно стояли на місці. Він помахав їм рукою. 

— Це чудово! Ні, дякую, ми все самі зробимо. Зараз колеги Вам розкажуть, що до чого й передадуть коди доступу та інструкції, як слід працювати з вашими громадянами.  

Староста споглядала, як прибулів техніки вивантажують масивний пристрій та комплектуючі, носять усе до приміщення занедбаного клубу й монтують там невідому річ. Прибулі військові оглядали околиці, активно жестикулювали та щось пояснювали технікам. Безпеківець спілкувався з мешканцями села, а пілоти гвинтокрилів зняли шоломи й палили біля своїх машин. Сьогодні тут відбувалося щось незвичайне, але все це вселяло надію.

Біля старости неспішно ковиляв Гав’юк. Він спинився поруч жінки й вони обмінялися приязними поглядами. Старий сперся на ціпок й спромігся вимовити беззубим ротом:

— Дивися-дивися, дорогенька, це початок нового життя. Я не думав, що доживу до цього, а прожив я ого-го, кожному б так…

Староста поблажливо глянула на прадавнього діда й також побачила надію у його очах.

— Думаєте дійсно стане краще? — спитала вона.

— Я не думаю. Я відчуваю! І ти відчувай. — відказав старожил і почвалав геть. 

Вигляд з вікна кардинально змінився і я кажу не лише про ландшафт. Ми прямували вглиб країни, де безкраїй степ поступався місцем лісистим ділянкам та пересіченій місцевості з обширними пагорбами та розлогими низинами. Разом з тим змінювалася й щільність населення та забудови. Дедалі частіше прямокутні ділянки обробленої землі змінювалися населеними пунктами з рядами будинків, мереживом доріг та промисловими чи господарськими територіями.