Глава 10

За вікнами періщив холодний дощ, а непроглядне небо ніби залляли цупким шаром бетону. Він дивився на роздруківки текстів, схем та графіків, що тижнями готувалися саме для цієї зустрічі. Навколо стояла мовчазна охорона з числа особливих: тих, кому, можна було довіряти не лише на основі захмарної плати.

Він поспішав, оскільки  знав, що справи геть кепські й зараз країна-переможець стоїть на порозі системної прірви, скоріше навіть громадянської війни. Тиснули всі: зсередини, та мали на це всі підстави, ззовні — й мали для цього все необхідне. Вчорашні друзі плели інтрги за спинами, а вороги вже готувалися винести його на розтерзання невдоволеним. І також мали для цього все необхідне. Він знав, що скутий по рукам і ногам і навіть найвищий статус очільника держави не дасть йому вибратися з пастки, в яку довго й ретельно його заганяли всі обставини. Він поспішав, як і решта його нещодавніх соратників, але багатьом із них вже не було куди квапитися. Тому зараз слід було зважувати кожен крок, кожне слово і кожну дію, як ніколи раніше. І зробити вибір — правильний, за можливості. 

Його співрозмовника приховали сутінку кабінету, в якому зараз всі знаходилися — не вмикати занадто багато світла було вимогою охоронців. Двоє з них саме стояли мовчки обабіч цього чоловіка й поволі роззиралися врізнобіч. 

— То тепер все буде максимально відкрито й загальнодоступно? — він намагався спитав це звичним для всіх тоном, хоча й знав відповідь заздалегідь. 

— Саме так, — відповів чоловік спокійним та впевненим голосом, — будь-яка технологія блокчейн передбачає публічний доступ…

— Я знаю, – він перервав співрозмовника жестом, як зазвичай роблять високі чиновники. Але щось підказувало, що зараз слід бути більш обачним: 

— Я знаю про Біткоїн, про Ефір і все це. 

Западає мовчанка, оскільки він вагається, як ніколи раніше. Всі знатимуть все. Всі — все. Значить знатимуть і про нього. Але взнають і про інших. І ніхто нічого не зможе приховати. Що ж, це звучить навіть дуже перспективно, якби від тебе не залежало остаточне рішення. Чи воно вже й не залежить?

— А якщо не погодитися? — він зробив останню спробу.

— Це невідворотньо, — відрізав співрозмовник і продовжив, попри помітне напруження охоронців біля нього: — Система вже інтегрована у державний сектор. Частково, але це питання часу. Вона контролює армію, правоохоронців та має практично все, щоб контролювати владу в Україні. Єдине, що наразі потрібно — це визнання. Запрошення, так би мовити. Ваше рішення — це жест глибокого розуміння та крок назустріч народові. 

— Ти це репетирував? — він робить ще одну, доволі емоційну, спробу зламати захист в надії, що все повернеться до першоджерел.

— Чесно – так. І не один раз. 

У нього більше не було козирів. Він знав, що скоро за ним прийдуть іноземці, конкуренти, протестувальники, революціонери, невдалі інвестори чи просто бандити. Але набагато швидше до нього може прилетить скерований Системою дрон. 

І він зробив свій вибір. 

Охорона мовчки полишила позиції у кабінеті й прикривала лише головного клієнта. Нещодавній співрозмовник залишився сам, але ніхто з присутніх не переймався його безпекою: якраз йому зараз міже позаздрити будь-хто в буремній Україні 2025-го року.

Він добре знав про це кіношне кліше, але саме зараз був цілком слушний час пригадати часи колишніх зйомок. Тому при виході він зупинився, обернувся і спитав:

— А як вам взагалі вдалося інтегрувати цю Систему в державний лад?

— Корупція… — знизав плечима співрозмовник. 

– Вже можна? 

– Приватна розмова! Так, вже можеш! 

– Що все це, в біса, таке було?! – мало не загорланив я та відсьорбнув чималий ковток якогось чудернацького напою з не менш чудернацького келиху, що простягнула мені Поля. Вона також щойно промовила “Приватна розмова”, а ще вдень, як  і домовлялися, зарезервувала для нас кабінку на верхньому рівні з виглядом на данспол у нічному клубі “Лава” на алеї туристів. Зараз у рясно прикрашеній сердечками залі було не надто велелюдно, але лише у порівнянні з масштабом підземної конструкції. 

– Уявляєш, ми вечеряли з Касіопеєю! – радісно гукав Жарко і також сьорбав одразу з келихів у обох руках. 

Поля дивилася на нас, як на підлітків у кубертатному періоді, які тішилися якомусь крамольному вчинку, але терпляче чекала на деталі. Звістка про Марго її зацікавила, але водночас збентежила.

– Ну і що вона з вами робила? – дівчина не дочекалася розповіді й перейшла у інформаційний контрнаступ.

– Як що: хавала, пила і, як на мене, відверто цікавилася нашим героєм! – Жарко гепнувся на диван та важко віддихувався після кількох осушених залпом келихів. 

– Та щоб ти тріс… Брешеш! – звизнула дівчина.

– От щоб я не встав з цього місця – Сергію, доведи!

Мені довелося підтверджувати слова Жарослава, адже зі сторони все це могло так і виглядати. Хоча говорити це при Полі було зовсім неприємно і я виважував кожне слово, аби не здатися легковажним чи не об’єктивним. Розповів про дурнуватий жарт (що також звеселив співрозмовницю) і, звісно – кульмінацію з нашого прощання при виході, але дечого не домовив. Поля слухала мовчки і в якийсь момент її губи розімкнулися від подиву. Я закінчив та чекав на зворотній зв’язок.