Глава 9

По завершенню екскурсії всі ми вже сиділи за столиком біля панорамного вікна найвищої точки загальних приміщень Селеніту у ресторані зі символічною назвою “Небокрай”. Насправді це був лише третій поверх підземної будівлі, однак він вже впирався у склепіння павільйону й споруди вище дійсно поруч не було. Клавісина запевнила, що до поверхні лишається більше ста метрів, тож навіть “гусак” не пропалить наш захист – тут цілком безпечно. Однак підступи московитів зараз бентежили мене щонайменше: цей столик був накритий на чотирьох, але ж нас було всього троє. 

– Тут, мої любі, я дозволю собі трохи помовчати, пожувати, з вашого дозволу, і почути зворотній зв’язок. Пане Лісовець, почнемо з вас. З цими словами, вочевидь зголодніла чиновниця, відправила собі до рота чималий шматок відрізаного стейку й справді замовкла. 

Жарко відсьорбнув зеленуватий слабоалкогольний напій з високого циліндричного келиха на товстій ніжці, чим готувався до промови. Загалом на вбраному столі зараз у кожного було по п'ять келихів різної форми з рідинами різного кольору та прозорості. Серед наїдків я розрізняв м’ясо, овочі, морепродукти, та й, загалом все, оскільки десь третина зі страв  лишалися для мене невідомими. 

У цьому елітному ресторані не було багато офіціантів – доставку страв та напоїв здійснювали дрони-таці на високих ніжках, як і в “Їдальні” й відвідувачі самостійно забирали привезене. Живі люди підходили, загалом, щоб спитати чи все добре, як смакує та зібрати порожній чи брудний посуд (також у супроводі дрона, що відвозив усе на кухню). Я одразу відзначив, що в доборі персоналу більше не користувалися принципом “молоді та гарні”. Так, вся обслуга складалася з ввічливих та приємних людей, але віковий ценз, нарешті, втратив своє домінування. І зараз я не кажу суто про свій час. 

– Щоразу в Селеніті я почуваюся вільно та невимушено, – провадив Жарко, – І це, певне, наслідок унікальної атмосфери та самої суті цього місця. Однак сьогодні я побачив місто під дещо іншим кутом, що поглибило мої знання, а головне – розуміння всього, що тут відбувається. Тут, ще студентом, я проходив практику в якості патрульного, коли ми реагували на сигнали системи спостереження чи біо-дронів та поспішали перевіряти випадки проникнення у спеціалізовані тунелі чи інші позаштатні ситуації. Скажу відверто: тут завжди було набагато менше чогось аж занадто аморального чи протиправного, ніж в будь-якому місці на поверхні…

Він говорив ще, але я звернув увагу на особливість його мови. Слова чеканились, як дорогоцінні дукати й у наших звичних розмовах мій супутник так ніколи не розмовляв. Люди так, загалом, не розмовляють. Це або завчений текст, або Жарко справжній майстер розмовної справи, який подався у Службу Контролю, замість філфаку. Хоча, згадую, за нашого знайомства, він також промовляв слова, наче конферансье боксерського двобою. 

– Чарівно, – щиро усміхнулася Клася, – завжди приємно чути гарні слова про наше місто, особливо не від резидентів. Що ж, Сергію, а як щодо Вас? Чи виправдані Ваші сподівання?

Насправді я очікував більш розгорнутої підводки до питання, з чого міг би почерпнути щось корисне. Але завжди балакуча клята заступниця заступника цього разу загнала мене у глухий кут, з якого треба було швидко вибиратися. Я очікував таке й півдороги сюди думав, як краще діяти, але черговий вибір треба було робити прямо зараз. Тож я вирішив імпровізувати й наслідувати Жарка. Однак перед відповіддю в моїй руці опинився інший келих на високій ніжці вже з жовто-червоним напоєм. І це було хибне рішення, оскільки від міцності цього пійла в мене запалало всередині. Співрозмовники сумлінно чекали на монолог, поки я посилено дихав й запивав звичайною водою.

– Що ж, в загальному масштаби Селеніту та Ваша вичерпна розповідь справили на мене неймовірне враження – почав я. – Масштаб підземного будівництва просто вражає, а підхід до організації життя – заслуговує найвищої відзнаки…

Мені вдалося сказати ще кілька високопарних фраз, що відображалися на обличчі Клавісини вдоволеною усмішкою, але далі мій язик почав заплітатися, а думки плутатися й стрибати одна перед одної. Я хотів було сконцентруватися, але майнула думка, що все це – наслідки замаскованої старості й це вкрай мене демотивувало. 

Клавісині, однак, і цього, було достатньо.  Коли я змовк, жінка фіналізувала мою зворотню відповідь звичним високим сміхом й додала: “Дякую, саме на це ми і сподівалися”. 

Потім нам підвезли ще кілька вишуканих страв, ми перекинулися кількома репліками й, схоже, настала вирішальна мить. Округле обличчя привітної Клавісини враз набуло серйозних рис, а в голосі кудись зникли грайливі високі ноти. 

– Сергію, після тривалих розмов про минуле, я б хотіла дещо змінити вектор у бік майбутнього. Ваша соціалізація у сучасне суспільство, безумовно, надто важлива: чесно, я навіть не можу уявити, як ви почуваєтеся зараз, після стількох років забуття. Наодинці, – жінка скосила очі на Жарослава, але миттю повернула фокус на мене, – пройти такий шлях дуже важко. Ви вже думали, що робитимете надалі?

Таке питання справді застало мене зненацька. Добігала кінця всього друга доба мого перебування у майбутньому, я лише навчився правильно користуватися окулярами та щомиті отримував стресову порцію нової інформації. Справді, ця жінка не уявляла, що я відчуваю. А ще я зовсім не розумів своєї ролі, що я тут роблю та на що сподіватися в подальшому. Тому я чесно зізнався, що не думав. 

– Я маю на увазі – у найближчому майбутньому, – вона сказала це якось змовницьки, ніби наводила мене на думки, які мали б у мене бути. Але їх не було і, от халепа, тепер я пошкодував, що не відкрив того конверта. Але тепер все марно і довелося просто похитати головою.