Глава 8

Мій готельний номер розташувався на вершині високих зелених гір, де-не-де вкритих туманами. Повз закриті панорамні вікна пролітали дикі птахи, а з-за обрію пробивалося ранкове сонце. Проекція була дуже якісною: хоча й зациклена, графіка справляла дійсно приємне враження. А якщо набридне, в переліку були ще десятки інших та не лише релаксивних. Приміром, я знайшов дійсно страшну лісову пожежу, місячну поверхню, сильну грозу, політ у гіпер-просторі та інші. Звукові ефекти відчутно посилювали ефект присутності.

Щодо кімнати, вона була просторіша, за типові готельні номери мого часу, звісно — більш технологічна, та ще тут був вихід з тунелю для транспортних дронів, закритий ролеткою. Міні-бар порадував напоями та смаколиками з маркерами “Сплачено”, вартість яких вже відшкодували при бронюванні номеру — невже я дожив і до цього дня?

Часу, насправді, лишалось не надто багато, тож я відвідав ванну кімнату. Розбиратися зі сучасними приладом для гоління не став і замовив генерацію простенького станка для гоління з доставкою в номер. Дрон-кур’єр приїхав за 4 з чимось хвилини. Згодом на гнучкий гаджет надійшло повідомлення від Жарка, де він нагадував здати за потреби речі у прання та можливість замовлення їжі у номер. Але додав, що після зустрічі нас годуватимуть. 

Наодинці я знову опирався хвилям суму за минулим та бажанням пошуку інформації про близьких. Торкався свого обличчя: підшкірні рубці залишилися без змін і я намацав ще кілька дрібніших шрамів. Також я звернув увагу на ліву руку, яка ще вчора була приєднана до медичного апарату. При гарному освітленні вдалося розгледіти сліди від голок, однак знайти їх було важко, якщо не знати, де саме шукати. 

Залишилося приблизно двадцять хвилин до виходу, я був готовий, але зараз переймався не через майбутню зустріч. На додачу мене не полишали думки про нещодавнє знайомство. Білий конверт досі був покараним й лежав глибоко в наплічнику. Але саме зараз гору взяла цікавість: гаджет у моїх руках розгорнутий на повний розмір — так, мені здавалося, буде краще видно відповідь на головне питання. Як вчив Жарко, я знайшов пошуковий інструмент і повільно написав у стрічці ім’я та прізвище. Що ж, зараз я дізнаюся…

Рвучким та агресивним рухом я зменшив екран до розмірів браслету на зап’ястя та відкинув його на ліжко. Потім і сам відкинувся на подушку й споглядав легкі хмаринки та пташок у спроектованому небі. Мною оволоділа лють, підсилена справдженням підозри щодо втягнення у незрозумілу гру. Адже у сучасному світі, де інформація стала такою ж доступною, як вода з-під крану, лише розпорядник гри міг як завгодно крутити вентиль для мене. Тому отриманий пошуковий результат “На жаль, Ви не можете переглядати цей вміст” міг виникнути лише в одному випадку: хтось або щось забороняє доступ конкретно мені. 

І було б дуже безглуздо розпитувати когось напряму. При тому, що крім Жарка я особливо нікого й не знав. А він, натомість, впевнений, що я — це я, як би каламбурно це не звучало. Що ж, доведеться вигадати якийсь альтернативний спосіб, але для цього слід підготуватися. Треба готувати план. 

Я повертався у фойе заокругленим коридором та проходив повз десятки абсолютно однакових дверей готельних номерів. Назустріч мені йшли інші пожильці та члени персоналу, під ногами шелестіло м’яке покриття, а на стінах висіли справжні картини замість інформаційних екранів. 

Одне полотно, привернуло мою увагу найбільше. Там зображалася набережна, з якої ми потрапили до Селеніту. Я пізнав її за тим самим ракурсом, з якого побачив вперше. Однак на картині ще не було сцени з хвилеподібним дахом — на її місці стояв якийсь монумент. Озеро також не було настільки повноводним: скоріше це була річка, протилежний берег якої був набагато ближчим, ніж зараз. Але найцікавішим було зображення автором численних будівельних кранів, що здіймалися повсюди. Звісно, деталізація техніки була мінімальною, однак її обриси чітко вказували на призначення. 

Я вдивлявся у полотно, а потім збагнув, чого ж мені вже бракує. Як тільки складені в кишені окуляри повернулися на своє місце, картина взялася зеленою рамкою та сплила назва: “Перша черга Селеніту”, Художник: Микита Горностай, масло, 2037 рік. Полімерна репродукція.

Я знову пригадав поради Жарослава і спробував сфокусувати погляд на імені митця. Зоровий перехід за посиланням вдався й інформація змінилася: на скельцях з’явилася світлина художника та стисла біографічна довідка. З вигляду це був пересічний дядько середніх років. З тексту я дізнався, що Горностай – ім’я при народженні Нікіта Круглов – був з родини вимушених переселенців, які з малою дитиною на руках рятувалися від російської навали 2022-го у Нідерландах. Їхнє селище зруйнували вщент, тож хлопчик не пам’ятав, як виглядала його домівка. Коли вже дорослим він дізнався, що в його рідному регіоні планують будувати нове унікальне місто, він вже з власною родиною повернувся в Україну й пішов працювати на будівництво. “Ми не повернемо втрачений дім, але зведемо новий.” — його цитата з якогось інтерв’ю. Малювання — це хобі, яким чоловік займався у вільний від важкої роботи час. Досі мешкає у Селеніті та є знаним у творчих колах. 

Полімерною репродукцією називали надточний 3D-друк. Для масляних картин кращого не придумаєш: скануєш оригінальне полотно і принтер видає прекрасну копію з бездоганним повторенням текстури, дублюванням кольорів та рельєфу фарби. Це я дізнався вже дорогою далі, коли вдруге вдало здійснив зоровий перехід. Щоправда я відволікся й наштовхнувся на візок обслуги, але минулося без особливих негараздів – це був повністю автоматизований пристрій. Та й байдуже: я ж зараз інвалід і жебрак. Але можна було лише уявляти, які переваги зараз мають спраглі до знань українці, які навчилися одночасно контролювати сигнали зорових імплантів та події з реального світу.