Глава 7

– А якщо війна закінчиться завтра, що на нас чекатиме? – запитала молода журналістка поважного пана у костюмі, який вже півтори години відповідав на різноманітні запитання преси. Цей чоловік вважався одним з найкращих експертів у макроекономіці, часто давав коментарі та робив прогнози, що вирізнялися з-поміж інших найбільшим наближенням до істини. І фаталізмом, оскільки саме такою була справжня природа багатьох речей. На четвертий рік великої війни криза відчувалася настільки гостро, що навіть без думки цього чоловіка всі усвідомили початок катастрофи.

– Завтра? – перепитав чоловік. – Ну це не зовсім коректне запитання, адже перемоги, як і поразки, країн не бувають раптовими. Хоча, якби відбулася масована ядерна атака, тоді так, це цілком можливо. Не кажіть мені про Японію: капітуляцію підписали не одразу після бомбардувань Хіросіми та Нагасакі. І руйнування не були фатальними для економіки країни. Так, я відволікаюся, давайте ближче до справи.

З кожним наступним словом експерта аудиторія наповнювалася непомітним, але гнітючим відчуттям безнадії. Він перевів фокус уваги саме на перемогу України у важкій та виснажливій війні, коли вона абсолютна та безапеляційна – ніхто більше не стріляє, ніхто не гине і нічого не руйнується. А головне: відсутні зовнішні загрози для економіки та її перезапуску. 

Але майже половина потужностей країни лежить в руїнах чи добряче пошкоджена. Вибита енергосистема, зникли цілі прибуткові галузі, як-то транспортування вуглеводневих трубопровадами. Території, звільнені з окупації, скоріш за все, пограбовані до нитки та знелюднені. Тисячі гектарів мінних полів чекають на знешкодження, що завжди довго та дорого. Стільки ж – забруднені хімікатами з пошкодженої чи знищеної техніки, вкриті трупами, що також становлять чималу біологічну небезпеку. Промислові флагмани Сходу та Півдня відійшли у історію. 

Криза робочої сили та кваліфікованих кадрів гальмує всі процеси у державі. В Україну повертаються біженці, але більшість лишиться на вже обжитих місцях у Європі чи ще далі: комусь повертатися нікуди, іншим – ніколи, адже саме налагодилося життя в цивілізованому світі. Тому, скоріше за все, доведеться залучати трудових мігрантів, але це вже предмет цілком іншої розмови.

Світова допомога різко скорочується й сподіватися на вливання у бюджет марно. До того ж, після перемоги треба повертати численні борги. Як тоді відбудовувати міста? Варіантів є кілька, однак, на думку експерта, підуть найпростішим: піднімуть податок для середнього та дрібного бізнесу, збільшать тарифи та штрафи й почнуть розпродувати національні ресурси. Які ще лишаться до того часу. 

Сюди ж треба неодмінно додати корупційну складову, адже інакше просто поки неможливо. Абсолютно всі прагнутимуть найперше відновити втрачені статки та встигнути увірвати, скільки та де це буде можливим. Цілком вірогідно, що рівень розкрадання та інших протизаконних оборудок зросте на 200%-300% від теперішнього.

– Тож, юна пані, – експерт зняв окуляри з набряклого носа й протер кутики перенапружених очей, – я, як і ви, дуже б хотів, аби війна закінчилася прямо завтра. Але, боюся, нікому з нас не сподобається те, що почнеться після її закінчення, даруйте за каламбур. 

– І що, ніяк не можна цьому зарадити? – запитав чийсь несміливий голос із залу. 

– Можна! Звісно можна! Щоправда лише у теорії та, бажано, з найменшим можливим залученням людського фактору. На практиці, друзі, я ще з “перебудови” 90-х пересвідчився, що найбільше шкоди економіці, як не дивно, завдають люди, які кажуть, що намагаються її підняти. 

Наша машина рухалася широкою дорогою на кілька смуг у кожен бік, а потік автомобілів ставав все щільнішим. Із численних з’їздів сюди вливалися все нові автомобілі усіх типів та розмірів, гриміли вантажівки та гуділи пасажирські перевізники. Якось в небі я помітив ланцюжок з літальних апаратів, що рухалися високо над нами діагонально до дороги. Це була повітряна магістраль до міста, куди наближалися й ми. 

Ще за кілька кілометрів посадка обабіч дороги почала густішати, аж поки не перетворилася на справжній темний ліс. Я побачив дорожній знак, що сповіщав про початок населеного пункту під назвою Селеніт і машина миттю скинула швидкість. Але за п’ять хвилин руху лісова картинка навкруги не змінилася, лише побільшало бокових з’їздів, куди активно розтікався увесь попутний транспорт. Інколи між деревами траплялися обриси куполоподібних споруд, але розгледіти їх я не міг.

Минуло ще чверть години: дорога помітно звузилася й поруч нас у зоні видимості  їхала лише одна автівка. Так  само зрідка траплявся й зустрічний транспорт.

– То де ж твоє велике місто? – запитав я Жарослава.

– Так ми вже тут. Хвилин двадцять їдемо, – весело відповів той. 

– Містом? Ти нічого не плутаєш? – я недовірливо вказав супутнику на крислаті дерева за вікном. 

– Не містом, а над містом! 

Співрозмовник явно кепкував із мене та моєї розгубленості, адже він точно знав про що каже. Раптово дерева розступилися і ми виїхали на широку набережну над повноводним озером. Плесо розкинулося так далеко, що протилежний беріг здавався суцільною зеленою смужкою. Набережна розширювалася й вела до величезного майдану, що вужчою стороною впирався у воду. На цьому місці стояла дивна конструкція, що скидалася на величезну криту сцену. Її дах був зроблений у вигляді хвилі, що немов підіймалася з озера й накривала всю архітектурну композицію.

Тут були й мешканці Селеніту: біля води на насипному пляжі вовтузилися діти й прогулювалися дорослі, дехто навіть купався. Також були й вже помічені раніше куполи, причому багато. Вони, наче гриби, здіймалися прямо зі землі, а основи були обнесені гратами паркану у зріст людини.